Філософія Френка Леруа, внука одного французького негідника й сина іншого такого самого, була простою та зрозумілою: мета виправдовує засоби, коли приносить зиск. Будь-яка оборудка можлива, якщо вигідна, нехай навіть для інших вона руйнівна. Одні виграють, інші програють — такий закон джунглів, а він ніколи не програвав. Умів примножувати й ховати статки. Завдяки фіктивній бухгалтерії примудрявся поставати перед податковою службою мало не злидарем, і водночас — у разі потреби — хвалився більшою маєтністю, ніж мав насправді. Так здобував довіру клієнтів, таких же безпринципних, як сам. Френк Леруа викликав заздрість і захват. Був неробою, як батько та дід, однак — на відміну від них — вишуканим і холоднокровним: він не гаяв часу на дрібниці й уникав ризиків. Безпека передусім. Його стратегія полягала в тому, щоб діяти через інших людей, виставляти їх напоказ замість себе; їх могли заарештувати, його — в жодному разі.
Евелін від початку ставилася до Френкі як до розумної істоти, бо — попри видимість — вважала хлопця вельми розважливим. Дівчина навчилася, не надриваючись, переміщати його, мити, вдягати й годувати неквапно, щоб той не вдавився. Вона виявилася такою діяльною та ніжною з Френкі, що невдовзі Шеріл змогла доручити їй контролювати синів діабет. Евелін міряла рівень цукру в крові хлопця перед кожним годуванням і кілька разів на день за потребою робила йому інсулінові ін’єкції. У Чикаго вона досить добре вивчила англійську, однак там жила серед латиноамериканців і рідко коли мала нагоду попрактикуватися. У домі Леруа англійська знадобилася їй попервах для спілкування з Шеріл, проте невдовзі між ними встановилися такі приязні стосунки, що не вимагали багатослів’я. Шеріл потребувала Евелін постійно, а та, здавалося, відгадувала її думки. «Не уявляю, як я жила без тебе, Евелін. Пообіцяй, що ти ніколи нас не кинеш», — казала зазвичай пані, коли сумувала чи почувалася пригніченою через брутальність чоловіка.
На своєму іспано-англійському жаргоні дівчина розповідала Френкі казки, і той уважно їх слухав. «Ти мусиш учитися, так ми зможемо ділитися одне з одним секретами, і ніхто нас не розумітиме», — казала йому. Спершу хлопець насилу схоплював окремі думки, але йому подобалася ця мелодійна мова, і невдовзі він її добре засвоїв. І хоча не міг складати слів, відповідав Евелін за допомогою комп’ютера. Коли вони тільки познайомилися, дівчині довелося протистояти численним нападам люті Френкі, які Евелін пояснювала його самотністю та нудьгою, і тоді вона згадала про комп’ютер, яким бавилися її братики в Чикаго, й подумала, що коли ці малюки вміли користуватися ним, то Френкі — найрозумніший хлопець з усіх, кого вона колись бачила, — тим паче впорається. Вона майже нічого не тямила в інформатиці, до того ж сама думка про можливість мати в своєму розпорядженні таку фантастичну штуковину здавалася неймовірною, але щойно Евелін це запропонувала, Шеріл помчала купувати синові комп’ютер.
Найнятий задля такої нагоди молодий мігрант-індус пояснив Евелін ази роботи з комп’ютером, а та навчила їх Френкі. Інтелектуальний виклик неймовірно покращив життя й душевний стан хлопця. Вони з Евелін зробилися фанатами інформації та різноманітних ігор. Френкі важко було впоратися з клавіатурою, руки ледве слухалися його, однак він годинами зачаровано сидів біля комп’ютера. Хлопець швидко опанував ази, яких навчав мігрант-індус, і невдовзі вже почав пояснювати Евелін те, що відкривав сам. Тепер він міг спілкуватися, читати, розважатися й пізнавати все, що збуджувало його цікавість. Завдяки цьому апарату з нескінченними можливостями Френкі переконався у власному розумі, а його допитливий мозок знайшов чудового суперника для вправлянь. Одна річ вела до іншої, а та — до наступної, починаючи від «Зоряних воєн» і завершуючи мишачим лемуром з «Мадагаскару», між якими був ще «Афарський австралопітек», предок роду людського. Згодом хлопець створив акаунт у Фейсбуку, де вів віртуальне життя з невидимими друзями.
Для Евелін це життя, ґрунтоване на дружбі з Френкі, стало живильним бальзамом після пережитого колись насильства. Її перестали мучити постійні кошмари, і тепер вона могла згадувати братів живими, як під час останнього сеансу у ворожбитки в Петені. Френкі зробився найважливішою людиною в її житті, такою ж як далека бабуся. Кожна ознака прогресу в хлопця була її особистою перемогою. Його ревнивої ніжності й довіри Шеріл було досить, щоб Евелін почувалася щасливою. Більшого дівчина й не потребувала. Спілкувалася з Міріам по телефону, іноді бачила її у Фейстаймі й пересвідчувалася, як виросли братики, проте за ці роки в Евелін не знайшлося часу, щоб провідати матір у Чикаго. «Не можу залишити Френкі, мамо, я потрібна йому», — пояснювала дівчина. І Міріам не квапилася гостити в дочки, яка насправді видавалася їй чужою. Вони надсилали одна одній фотографії та подарунки на Різдво й дні народження, але жодна не докладала зусиль, щоб покращити ці ефемерні стосунки. Попервах Міріам боялася, що дочці буде погано самій у холодному місті серед незнайомих людей; до того ж, хоч Евелін ніколи не нарікала, жінці здавалося, що тій мало платять за всю роботу, що вона виконує. Але врешті-решт Міріам дійшла висновку, що Евелін краще в домі Леруа у Брукліні, ніж велося б з рідними в Чикаго. Дочка виросла, і вона, Міріам, втратила її.