Збігло чимало часу, перш ніж Евелін звернула увагу на дивне життя дому. Пан Леруа, як іменували його всі, навіть дружина, говорячи про нього, був чоловіком непередбачуваним і владарював, не підвищуючи голосу; насправді що тихіше й повільніше він говорив, то більше страху наганяв. Спав він на першому поверсі в кімнаті, з якої велів зробити двері в сад, щоб заходити й виходити не через дім. Завдяки цьому чоловік тримав у постійній напрузі дружину й слуг, бо зі спритністю фокусника раптово з’являвся й так само зникав. Найпомітнішою меблею в його кімнаті була шафа, де пан Леруа тримав під замком зброю — начищену й добре змащену. Евелін нічого не тямила в зброї; в її селі билися на ножах чи мачете, а от бандити мали контрабандні пістолети, часом такі допотопні, що вибухали просто у них в руках, проте дівчина переглянула досить фільмів, щоб вирізняти бойовий арсенал хазяїна. Пару разів мигцем бачила його, коли пан Леруа та його повірник Іван Данеску чистили зброю на столі в їдальні. Леруа тримав заряджений пістолет у бардачку «Лексуса», а от у «Фіаті» дружини й пікапі з підйомником для крісла, в якому дівчина перевозила Френкі, зброї не було. Пан Леруа повторював, що мусить завжди бути напоготові: «Якби ми всі ходили озброєні, у громадських місцях було б менше божевільних і терористів, бо щойно б такий тип виткнув голову, хтось неодмінно його прикінчив би»; чимало безневинних людей гинуло, поклавшись на поліцію.
Кухарка й її дочка застерегли Евелін, щоб та не припустилася помилки, стромляючи носа в справи родини Леруа, бо через цікавість подружжя звільнило вже не одну служницю. Обидві три роки працювали в домі, однак досі не знали, що робить хазяїн, може, й нічого, може, він просто багатій. Знали тільки, що той доправляє з Мексики якийсь крам і перевозить його зі штату до штату, але який то крам, жінки гадки не мали. Іван Данеску, сухий, як торішня хлібина, був мовчуном, та оскільки пан Леруа мав його за повірника, обережність підказувала, що від цього чоловіка слід триматися подалі. Хазяїн прокидався рано, стоячи випивав на кухні філіжанку кави й на годину їхав грати в теніс. Повернувшись, приймав душ і зникав до вечора або й на кілька днів. Коли не забував, перш ніж піти, уже в дверях, кидав погляд на Френкі. Евелін навчилася уникати його й не згадувати в його присутності хлопця.
А от Шеріл Леруа вставала пізно, бо погано спала, проводила дні в своїх справах, а вечеряла з таці в кімнаті Френкі, коли чоловік не був у від’їзді. Його ж відсутністю користалася, щоб вийти з дому. Мала ще одного друга, а от з родичів — практично нікого, як і жодних справ, крім різних курсів, лікарів і психоаналітика. Надвечір рано починала пити, й коли сутеніло, через спожитий алкоголь скидалася на плаксиву дівчинку, якою була в дитинстві, і тоді потребувала товариства Евелін. Розраховувати на когось іще Шеріл не могла, ця проста дівчина була її єдиною опорою, єдиною повірницею. Так Евелін дізнавалася подробиці зіпсованого життя своїх панів, довідалася про лупні й про те, як Френк Леруа від початку опирався приятельським стосункам дружини будь з ким і заборонив їй приймати гостей — не через ревнощі, як запевняв, а щоб зберегти приватність свого життя. Його бізнес був делікатним і конфіденційним, будь-якої перестороги видавалося замало. «Після народження Френкі він став ще суворішим. Не дозволяє нікому приходити, бо соромиться сина», — пояснила дівчині Шеріл. Коли чоловіка не було вдома, жінка відправлялася вечорами завжди в одне й те саме місце — до скромного італійського ресторанчика в Брукліні, де столи були вкриті картатими скатертинами й паперовими серветками, а персонал знав її, бо Шеріл відвідувала заклад уже не один рік. Евелін знала, що пані вечеряла там не сама, бо перед виходом домовлялася про зустріч по телефону. «Крім тебе, Евелін, він мій єдиний друг», — прохопилася вона якось. То був старший від неї на сорок років художник — бідний привітний алкоголік, з яким Шеріл їла приготовану господинею на кухні пасту, телячі котлети й пила ординарне вино. Вони познайомилися давно. Ще до заміжжя Шеріл надихнула художника на деякі картини і якийсь час була його музою. «Він побачив мене на чемпіонаті з плавання й попросив, аби я позувала йому в образі Юнони для одного алегоричного муралу. Знаєш, про кого я кажу, Евелін? Юнона була римською богинею життєвої енергії, сили та вічної молодості. Богиня воїтелька та заступниця. Він і досі бачить мене такою, не підозрюючи, як я змінилася». Марно було б намагатися пояснити Френкові, що значать для неї платонічна любов старого митця й ці зустрічі в ресторані — єдині в її житті миті, коли вона відчуває чиєсь захоплення й любов.