Лусія, Річард, Евелін
О цій вечірній порі Річард Баумастер, який підводився о п’ятій годині ранку, щоб устигнути до спортзалу, зазвичай уже рахував у ліжку овечок, а Дойс лежала біля нього й щось муркотіла, однак лихі пригоди цього дня так зіпсували йому настрій, що чоловік приготувався до безсонної ночі й дивився по телевізору якусь дурню. Сподівався, це допоможе викинути з голови прикрі думки. На екрані саме показували неодмінну сексуальну сцену, і він спостерігав, як режисер відчайдушно бореться зі сценарієм, а актори в ліжку так само відчайдушно намагаються розпалити глядачів солодкавим еротизмом, який тільки шкодив ритмові стрічки. «Ну ж бо, дотримуйтеся фабули, чорт забирай!» — крикнув він просто в екран, ностальгуючи за часами, коли в розповідях про статевий акт кінематограф вдавався до натяків: скромно причинених дверей, погашеної лампи або недопалка, що тліє в попільничці. Ці його думки урвав різкий дзвінок у двері. Річард глянув на годинник: була за двадцять десята вечора; навіть свідки Єгови, які вже пару тижнів вешталися околом, сподіваючись навернути когось до своєї віри, не наважилися б турбувати людей так пізно. Здивований чоловік рушив до дверей і, не вмикаючи лампочки перед входом, вглядівся в шибку, але розрізнив у темряві лише якийсь невиразний предмет. Хотів був повернутися до ліжка, коли зненацька пролунав другий дзвінок. Річард імпульсивно ввімкнув світло й розчахнув двері.
Вихоплена з чорної ночі тьмяним світлом лампочки над входом перед ним стояла дівчина в куртці. Річард одразу її впізнав. Зіщулена, з втягнутою в плечі головою й прикритим каптуром лицем вона здавалася ще меншою, ніж за кілька годин перед тим на вулиці. Річард пробурмотів запитально «Так?», а вона замість відповіді тицьнула йому візитку з його іменем, університетською посадою, службовою й домашньою адресами — ту саму, яку чоловік вкинув їй у машину. Якусь мить, що здалася йому вічністю, Річард ошелешено стояв з візиткою в руці. Нарешті, завваживши, що вітер і сніг проникають крізь прочинені двері, відступив убік і жестом запросив дівчину ввійти. Тоді зачинив двері й знову спантеличено втупився в неї.
— Вам не треба було приходити, панночко. Зателефонуйте до страхової компанії… — промимрив.
Дівчина не відповіла. Заклякла біля дверей, з напнутим каптуром, вона скидалася на надокучливого гостя з потойбічного світу. Річард повторив щось про страхову компанію, але вона не озвалася.
— Ви розмовляєте англійською? — запитав нарешті.
І знову мовчанка. Річард повторив те саме по-іспанськи, бо — з огляду на статуру — гостя могла походити з якоїсь центральноамериканської країни, хоча не виключалося, що й з Південно-Східної Азії. Вона промимрила щось нерозбірливе: звуки її голосу нагадували монотонне крапання дощу. Зрозумівши, що ситуація надто затягується, Річард вирішив запросити її на кухню, де світло було яскравішим і де вони, либонь, могли б порозумітися. Дівчина йшла позаду, втупивши очі в підлогу й ступаючи за ним слід у слід, мовби балансувала по погано напнутій линві. У кухні Річард зсунув убік папери, що лежали на столі, й показав їй на табуретку.
— Мені прикро, що я вдарив вашу автівку. Сподіваюсь, ви неушкоджені…
А що дівчина знову не озвалася, він переклав ці слова недоладною іспанською. Вона заперечливо хитнула головою. Річард не полишив марних спроб з’ясувати, що привело її о цій порі до його дому. Незначна транспортна пригода не могла бути причиною аж такого страху, тож чоловік подумав, що, можливо, дівчина тікала від когось або чогось.
— Як вас звати?
Затинаючись на кожному складі, дівчина насилу вимовила своє ім’я: Евелін Ортега. Річард відчув роздратування; йому терміново потрібна була чиясь допомога, щоб спекатися непроханої гості. Через кілька годин, коли чоловік уже міг спокійно все обміркувати, його здивувало, що єдиним, що спало йому на думку, було зателефонувати чилійці з підвалу. За час їхнього знайомства ця жінка зарекомендувала себе здібним професіоналом, однак не було жодних підстав сподіватися, що їй вдасться знайти вихід з такої халепи.