Після лупнів Шеріл кілька днів не виходила з дому, ховалася, мовчки приймаючи турботу Евелін, яка з ніжністю люблячої дочки розраджувала жінку, намащувала арнікою синці, допомагала їй вмиватися, розчісувала волосся, дивилася разом з нею телесеріали й вислуховувала зізнання, не висловлюючи власної думки. Шеріл користалася цим часом вимушеного затворництва, проводячи його разом із Френкі: читала синові, розповідала казки, допомагала тримати в руці пензлика, коли той малював. Така посилена материнська увага була здатна отруїти хлопцеві життя, він починав дратуватися й іспанською, щоб не образити матір, писав Евелін на комп’ютері, аби йому дали спокій. Тиждень завершувався тим, що хлопець ставав неконтрольованим, матір накачувалася заспокійливими пігулками, через що більшало роботи в Евелін, яка ніколи не нарікала, бо порівняно з життям хазяйки, її власне здавалося легким.
Дівчина від усієї душі співчувала пані й хотіла її захистити, однак зарадити тій ніхто не міг. Доля судила Шеріл вийти заміж за цього брутального чоловіка й терпіти кару аж до того дня, коли їй урветься терпець, і тоді вона, Евелін, буде поруч і допоможе хазяйці втекти разом з Френкі подалі від пана Леруа. Евелін знала схожі історії, бачила їх у своєму селі. Чоловік напивався, бився з іншим, його принижували на роботі, він програвав заклад — зрештою, будь-якої причини було досить, щоб відгамселити дружину або дітей: «То не його провина, просто такі вони, чоловіки, і такий закон життя», — міркувала дівчина. Звісно, підстави, якими керувався пан Леруа, коли знущався з дружини, були іншими, але наслідки тими самими. Лупні сипалися зненацька, без попередження, потім він ішов, грюкнувши дверима, а Шеріл зачинялася у себе в кімнаті й плакала до знемоги. Евелін вибирала слушну мить, щоб зайти навшпиньках і сказати, що з Френкі все гаразд, нехай пані спробує відпочити, а ще запропонувати їй щось з’їсти, і її заспокійливі та снодійні пігулки, і кілька льодяних компресів. «Принеси мені віскі, Евелін, і посидь зі мною трохи», — озивалася Шеріл зі спотвореним від сліз лицем, чіпляючись за її руку.
У домі Леруа обачність була неодмінною умовою співжиття, як і попереджали дівчину інші служниці. Попри страх перед паном Леруа, Евелін не хотіла втратити роботу; в домі зі статуями вона почувалася в безпеці, як у дитинстві з бабусею, й користувалася вигодами, про які годі було мріяти: могла досхочу їсти морозиво, мала телевізор і м’яку постіль у кімнаті Френкі. Заробіток був мізерний, але дівчина не мала витрат і могла надсилати гроші бабусі, яка поступово замінила стіни своєї халупи з глини й тростини на нові — з цегли та цементу.
Тієї січневої п’ятниці, коли життя в штаті Нью-Йорк завмерло, кухарка та її дочка не вийшли на роботу. Шеріл, Евелін і Френкі сиділи закриті вдома. Засоби масової інформації ще напередодні попереджали про буревій, а коли той налетів, то виявився навіть гіршим, ніж передбачали. Пішов важкий, завбільшки з квасолину град, і вітер жбурляв його у вікна, загрожуючи порозбивати шибки. Евелін опустила жалюзі й штори, щоб якнайкраще убезпечити Френкі від шуму, і спробувала розважити його, ввімкнувши телевізор, проте марно, бо градобій і розкоти грому все одно налякали хлопця. Коли той нарешті заспокоївся, Евелін поклала його до ліжка, сподіваючись приспати; розважити його за допомогою телевізора однаково не вийшло, бо зображення було жахливим. На випадок, якби не стало світла, дівчина приготувала ліхтар і свічки й налила в термос супу, аби не охолонув. Френк Леруа ще вдосвіта поїхав на таксі. Подався до гольф-клубу у Флориду, сподіваючись перебути негоду там. Хвора, заплакана Шеріл не підводилася з ліжка.
У суботу Шеріл встала пізно, збуджена, з нестямним, як у лихі дні, поглядом, але — на відміну від попередніх — цього разу така мовчазна, що Евелін перелякалася. Близько полудня, після того як прийшов садівник і розчистив сніг біля входу, пані сіла в «Лексус», сказавши, що їде до свого психоаналітика. Повернулася через пару годин дуже схвильована. Евелін відкрила їй слоїки з заспокійливими ліками, відрахувала пігулки й налила добру порцію віскі, бо в хазяйки сильно тремтіли руки. Шеріл запила пігулки трьома великими ковтками. «Сьогодні кепський день», — мовила. Жінка почувалася дуже пригніченою, голова розколювалася; Шеріл не хотіла нікого бачити, а надто чоловіка, бодай той ніколи не повернувся, зникнув, пішов прямісінько до пекла — він заслужив на це, їй байдуже до нього й до цього покидька Данеску, цього ворога в її власному домі. «Хай їм чорт обом, я їх ненавиджу», — пробурмотіла, ковтаючи повітря, мов у лихоманці.