Лусія
Коли у 2008 році померла матір, Лусія Мараз відчула непоясниму непевність; адже жінка не залежала від Лени, відколи емігрувала в дев’ятнадцять років. У їхніх стосунках саме Лусії належала роль чуткої захисниці, а останнім часом ще й постачальниці, бо інфляція поступово зменшувала пенсію Лени. А проте, залишившись без матері, Лусія відчула безпорадність, не менш болючу за саму втрату. Батько рано зник з її життя, тому вся її родина складалася з матері та брата Енріке; залишившись без них обох, Лусія зрозуміла, що не має в цілому світі нікого, крім Даніели. Карлос мешкав під одним дахом з нею, але для почуттів його мовби й не було. А ще — вперше в житті — Лусія відчула тягар прожитих років. Їй було вже за п’ятдесят, однак жінка все ще почувалася тридцятирічною. Доти старість і смерть здавалися їй чимось абстрактним, чимось таким, що трапляється з іншими.
Разом з Даніелою кинула попіл Лени в море, як матір просила, не пояснивши причини такого рішення, хоча Лусія здогадувалася, що вона бажала, щоб її рештки упокоїлися в тих самих водах Тихого океану, де знайшов спочинок її син. Імовірно, тіло Енріке, як і тіла багатьох інших людей, жбурнули в море, прив’язане до уламка залізничної рейки, проте його дух, що являвся Лені в її останні дні, цього не підтвердив. Вони найняли рибалку, який доправив їх далі останніх скель, де океан набував кольору нафти і куди не долітали чайки. Стоячи в човні й плачучи, жінки провели обряд прощання зі стражденною бабусею й Енріке, з яким ніколи не сміли попрощатися, бо Лена відмовлялася змиритися відкрито з його смертю, хоча, можливо, ще багато років тому зробила це в якомусь потаємному куточку свого серця. Перша книжка Лусії з подробицями вбивств, які ніхто не спростував, вийшла в 1994 році, і Лена прочитала її; крім того, матір супроводила Лусію, коли та давала свідчення слідчому судді в справі армійських гелікоптерів. Жінка мусила добре усвідомлювати, яка доля спіткала її сина, а проте визнати це означало б відмовитися від місії, яку вона вперто виконувала впродовж понад трьох десятиліть. Енріке назавжди б залишився в густому тумані непевності — ні живий, ні мертвий — якби не диво останніх днів, коли він явився матері й супровів її до нового життя.
У човні, поки Даніела тримала керамічну урну, Лусія розсипала пригорщі праху, молячись за матір, за брата й за того безвісного хлопця, чиї рештки досі спочивали у склепі родини Мараз на цвинтарі. За всі ці роки ніхто так і не впізнав його на фотографії в архіві Вікаріату солідарності, і Лена зрештою стала вважати хлопця ще одним членом родини. Через бриз попіл, мов зоряний пил, тримався якийсь час у повітрі, а тоді повільно опустився на поверхню моря. І Лусія зрозуміла, що тепер її черга заступити матір: старша в їхній маленькій родині, вона зробилася її патріархом. Зрілість звалилася на неї зненацька в цю саму мить, але не потьмарювала життя ще два роки, поки їй не довелося підбивати підсумки власних втрат і самій опинитися віч-на-віч зі смертю.
Переповідаючи Річардові цей період свого життя, Лусія оминула сірі тони, зосередившись на найяскравіших і найтемніших подіях. Усе інше займало мало місця в її пам’яті, однак Річард хотів знати більше. Він був знайомий з обома Лусіїними книжками, в яких історія Енріке слугувала відправною точкою й надавала розлогому політичному репортажу особистого забарвлення, проте мало що знав про її особисте життя. Лусія пояснила, що її шлюбу з Карлосом Урсуа завжди бракувало справжньої близькості, але через романтичну натуру чи просто за інерцією вона не наважувалася прийняти рішення. Обоє були заблуканими душами в одному просторі, такими різними, що добре ладнали між собою, бо ворожість потребує близькості. Розв’язкою їхнього шлюбу судилося стати раку, проте такий фінал роками відкладався.