Після бабусиної смерті Даніела поїхала до Корал-Гейблза[64], і Лусія зав’язала з нею листування, таке ж жваве, яке підтримувала з матір’ю, живучи в Канаді. Дочка була в захваті від свого нового життя й морських створінь, прагнула дослідити мінливості океану; дівчина мала численних поклонників обох статей і свободу, неможливу в Чилі, де наразилася б на остракізм невблаганного суспільства. Якось повідомила батьків по телефону, що не вирізняє себе ні як жінку, ні як чоловіка, і підтримує любовні стосунки з різними особами. Карлос запитав, чи Даніела має на увазі бісексуальність, і попередив, що краще утримуватися від її вихваляння в Чилі, де мало хто таке зрозуміє. «Бачу, вільне кохання тепер зветься інакше. Це ніколи не приживалося й зараз не приживеться», — підсумувала Лусія, поклавши слухавку після розмови з дочкою.
Даніела перервала заняття й сексуальні експерименти, коли захворіла матір. Той, 2010, був для Лусії роком втрат і розставань, довгим роком лікарень, утоми й страху. Карлос кинув її, бо йому забракло мужності залишатися свідком її спустошення, як заявив сам чоловік, засоромлено, але рішуче. Він відмовився бачити рубці, що перетинали її груди, відчував патологічну відразу перед дивною істотою, на яку перетворилася дружина, й поклав на дочку обов’язок її доглядати. Обурена поводженням батька, Даніела відреагувала несподівано різко; вона перша заговорила про розлучення як єдиний достойний вихід для подружжя, що живе без любові. Карлос обожнював дочку, проте жах перед фізичним станом дружини переважив страх її розчарувати. Чоловік заявив, що тимчасово переїде до готелю, щоб заспокоїтися, мовляв, напружена атмосфера в домі негативно впливає на нього й заважає працювати. Він уже давно міг вийти на пенсію, але вирішив, що зі своєї контори відправиться просто на цвинтар. Лусія й Карлос попрощалися з властивою їхнім багаторічним стосункам чемною байдужістю, без ворожості й не зробивши спроби порозумітися. Не минуло й тижня, а Карлос уже винайняв помешкання, і Даніела допомогла йому влаштуватися.
Попервах Лусія відчувала розлучення мов якусь порожнечу. Вона звикла до емоційної відсутності чоловіка, однак коли той зник зовсім, час зробився для неї надто довгим, дім — надто великим, а в порожніх кімнатах відбивалася луна; вночі вона чула скрадливі Карлосові кроки й звуки води, що текла в його ванній. Жінку брав розпач через те, що раптово урвалися незначні, але звичні повсякденні ритуали; до цього додавалася тривога тих місяців, коли її напихали ліками, щоб подолати хворобу. Вона почувалася покаліченою, слабкою, голою. Даніела вважала, що лікування позбавило імунітету її тіло й душу. «Думай не про те, чого тобі бракує, мамо, а про те, що маєш», — казала дочка. Вона твердила, що це єдина нагода оздоровити тіло й розум, позбутися зайвого тягара, очиститися від гніву, комплексів, лихих споминів, неможливих прагнень й іншого непотребу. «Звідки в тебе така мудрість, доню?» — запитувала Лусія. «З Інтернету», — відповідала Даніела.
Карлос пішов безповоротно, немов перебрався на інший континент, хоча насправді мешкав за кілька кварталів від Лусії. Він жодного разу не поцікавився її здоров’ям.
Лусія прибула до Брукліна у вересні 2015 року, сподіваючись, що зміна середовища піде їй на користь. Вона втомилася від буденності, настав час перетасувати карти долі — можливо, цього разу випадуть трохи кращі. Розраховувала, що Нью-Йорк стане першим етапом довгої навколосвітньої подорожі. Сподівалася віднайти й інші шанси і мандрувати, доки стане сил та обмежених коштів. Жінка хотіла залишити позаду втрати й біль останніх років. Найтяжчою була смерть матері, що вразила її сильніше, ніж розлучення та рак. Спершу втечу чоловіка вона сприйняла як зрадницький удар у спину, але згодом почала вбачати в ній дарунок свободи й спокою. Відтоді спливло кілька років, і Лусія мала вдосталь часу, щоб примиритися з минулим.
Довше довелось виходжуватися після хвороби, через яку зрештою й утік Карлос. Після подвійної мастектомії[65] й місяців хіміотерапії та опромінення вона схудла, полисіла, залишилася без вій та брів, з посинілими вухами й рубцями, але була здоровою й мала добрий прогноз на майбутнє. Їй відновили груди за допомогою імплантів, які трохи запалювалися, поки м’язи й шкіра посувалися, щоб дати їм місце — це був болючий процес, який Лусія через марнославство витримала без жодного зойку. Будь-який біль видавався жінці кращим за її плаский, покраяний рубцями тулуб.