Сум через розрив з Хуліаном проявився в запаленні кульшових суглобів. Лусія кілька місяців приймала знеболюючі пігулки й ходила, мов качка, але так і не пішла до лікаря, певна, що хвороба минеться, коли минеться прикрість. Так і сталося. Коли прилетіла до Нью-Йорка, жінка ще накульгувала. Річард Баумастер чекав на активну життєрадісну колегу, з якою колись заприязнився, а зустрів незнайомку в ортопедичних черевиках і з ціпком, котра, підводячись зі стільця, видавала звук іржавої завіси. Однак за кілька тижнів він побачив її вже без ціпка і в модних чобітках. Чоловік не здогадувався, що диво сталося завдяки швидкоплинній появі Хуліана.
У жовтні, через місяць після того, як Лусія оселилася в підвалі, Хуліан прилетів до Нью-Йорка на конференцію, і вони провели разом чудову неділю. Поснідали в «Ле Пен Котід’ян»[67], неквапно — бо Лусія ще тягнула ноги — прогулялися Центральним парком і, тримаючись за руки, пішли на денний мюзикл на Бродвей, а потім повечеряли в невеличкому італійському ресторанчику, де випили за дружбу пляшку найкращого к’янті. Обоє відчували ту саму близькість, що й першого дня, коли щойно познайомилися, і легко відновили відому тільки їм, повну двозначних алюзій мову. Хуліан вибачився за те, що змусив її страждати, але вона щиро відповіла, що майже не пам’ятає цього. Того ранку, коли вони опинилися вдвох перед великими чашками кави з молоком і свіжим хлібом, Хуліан викликав у неї сміхотливу симпатію, бажання понюхати його волосся, поправити комір піджака й попросити, щоб він купив брюки свого розміру. А більше нічого. Тоді ж таки, в італійському ресторанчику, вона залишила під столом свій ціпок.
Річард і Лусія
О п’ятій годині пополудні, коли, скинувши автівку в озеро, стомлені й перемазані глиною та снігом Лусія й Річард поверталися до будиночка, де на них чекала Евелін, уже запали ранні зимові потемки, відтінені місячним сяйвом. Назад їхали повільніше, ніж розраховували, бо «Субару» довго ковзалася й урешті загрузла в сніговому заметі. Знову довелося розчищати сніг біля коліс, після чого мандрівці відірвали й постелили кілька соснових гілок, Річард дав задній хід, і з другої спроби машина з харчанням зрушила, шини встали на гілки, й вони вибралися зі снігової пастки.
Тим часом уже споночіло, сліди на стежині зробилися невидними, і, щоб просуватися вперед, доводилося відгадувати напрямок. Пару разів збивалися з курсу, однак, на їхнє щастя, Евелін — усупереч наказу — залишила біля входу запалений гасовий ліхтар, мерехтливе світло якого прислужилося на останньому відтинку дороги.
Коли нарешті опинилися в будиночку, той після пригоди здався їм затишним гніздечком, хоча калорифери ледь послабляли холод, що проникав крізь шпарини між старими дошками. Річарда засмучував нікчемний стан убогої споруди; за ті два роки, поки стояв зачинений, будиночок підупав так, наче минуло ціле століття. Чоловік дав собі слово, що приїздитиме сюди щороку — провітрюватиме й упорядковуватиме приміщення, щоб Орасіо, коли вернеться, не звинуватив його в недбальстві. Недбальство. Це слово змусило Річарда здригнутися.
Через сніг і темряву мандрівці відкинули первісний план дістатися до якогось готелю; до того ж їм не випадало їздити над міру з Кетрін Браун у багажнику «Субару». Приготувалися перебути цю ніч проти понеділка, закутавшись якнайкраще, певні, що мороз і далі сковує тіло небіжчиці. Останні дні виявилися такими напруженими, що вони вирішили відкласти проблему Кетрін й розважитися до ночі, бо знайшли в будиночку «Монополію» — гру забули тут діти Орасіо. Річард пояснив правила. Можливість набувати й продавати власність, накопичувати кошти, панувати на ринку й доводити суперників до банкрутства виявилася абсолютно незбагненною для Евелін. Лусія ж грала навіть гірше за дівчину; обидві ганебно програли, і в підсумку мільйонером став Річард, але то була жалюгідна перемога, бо чоловік почувався ошуканцем.
Повечеряли рештками «ослячого корму», наповнили калорифери пальним і поклали спальники на три ліжка в дитячій кімнаті, зсунувши їх, щоб скористатися теплом обох калориферів. Простирадел не було, а плюшові ковдри пахли сирістю. Річард збагнув, що наступного разу доведеться ще й поміняти матраци: там могли роїтися блощиці або й кублитися миші. Мандрівці роззулися й повкладалися одягнені; ніч обіцяла бути довгою й холодною. Евелін і Марсело заснули одразу, Лусія ж і Річард гомоніли ще за північ. Вони багато що повинні були сказати одне одному на цьому етапі, коли обоє навпомацки шукали близькості. Розкривали свої секрети, вгадуючи в пітьмі риси обличчя співрозмовника, кожен у своєму коконі, але їхні ліжка стояли впритул, і вони лежали так близько одне від одного, що досить було найменшого поштовху, щоб почати цілуватися.