Любов, любов. Ще вчора Річард вигадував безглузді діалоги з Лусією, а тепер із нього рвалися чуттєві вірші, які чоловік ніколи не наважився б написати. Сказати їй, приміром, як він її любить, який вдячний за те, що вона з’явилася в його житті. Вона, невагома, прилетіла здаля, принесена сприятливим вітром, і ось вона тут, така близька серед криги й снігу, а її мавританські очі випромінюють обіцянку. Лусія бачила всі його невидимі рани, він же своєю чергою виразно відчував усі порізи, якими життя позначило її. «Кохання завжди давалося мені наполовину», — зізналася йому якось Лусія. Тепер це скінчилося. Він кохатиме її беззастережно, сповна. Річардові хотілося захистити її, зробити щасливою, щоб Лусія ніколи не пішла від нього, хотілося бути разом з нею в цю зиму і навесні, і влітку, і завжди, плекати разом цю товариськість і найпроникливішу близькість, розділяти найпотаємніше, вглибити її у своє життя й свою душу. Насправді він дуже мало що знав про Лусію й ще менше про себе, однак це було б неважливо, якби вона відповіла йому взаємністю, тоді все позостале життя вони відкривали б одне одного, відроджуючись і старіючи разом.
Річард не сподівався, що непогамовне кохання, подібне до того, що він спізнав у молодості з Анітою, може повернутися. Він уже не був тим самим Річардом, котрий колись закохався в Аніту, відчував, що вкрився крокодилячою шкірою, помітною в дзеркалі й важкою, мов панцир. Йому було соромно жити, боронячись від розчарування, безпорадності й зрадливості, він боявся страждати так, як змушував страждати Аніту, його лякало саме життя, зведене до шаленої любовної пригоди. «Я не хочу й далі жити цим напівжиттям, не хочу залишатися боягузом, хочу, щоб ти любила мене, Лусіє», — зізнався їй Річард тієї неймовірної ночі.
Коли Річард Баумастер у 1992 році з’явився на своєму новому місці роботи в Нью-Йоркському університеті, Орасіо Амадо-Кастро здивувався, як змінився приятель. За кілька днів перед тим Орасіо зустрів в аеропорту неохайного недоладного пияка й пошкодував, що запросив його на свій факультет. Він захоплювався Річардом, коли обидва були ще студентами, а згодом молодими спеціалістами, але відтоді спливло чимало часу, і Річард сильно опустився. Смерть дітей вразила його душу, як і душу Аніти. Орасіо передчував їхнє розлучення: смерть однієї дитини руйнує подружнє життя, мало хто здатний пережити таке випробування, а вони втратили двох. До трагедії додавався жах того, що Річард був причиною загибелі Бібі. Орасіо не міг навіть уявити безмір цієї вини; якби він скоїв щось таке з кимось зі своїх дітей, то волів би вмерти. Боявся, що приятель не впорається з викладацькими обов’язками, однак Річард прийшов бездоганний: поголений, щойно підстрижений, у строгому сірому літньому костюмі й краватці. У подиху чоловіка ще вчувався алкоголь, дія якого однак не відбивалася на поводженні Річарда й висловлюваних думках. З першого дня він заслужив на повагу колег.
Подружжя оселилося в одному з університетських помешкань поруч із Вашингтон-Сквер-парком[68], на одинадцятому поверсі. Помешкання було невеличким, але зручним і добре умебльованим, та ще й у десяти хвилинах ходьби від місця роботи Річарда. Коли приїхали сюди, Аніта переступила поріг з тим самим несвідомим виразом, що вже кілька місяців як закарбувався на її обличчі, й, сівши біля вікна, задивилася в невеличкий клапоть неба між навколишніми хмарочосами, поки чоловік розпаковував багаж і складав список харчів, наміряючись піти за покупками. Це й позначило їхнє коротке спільне життя в Нью-Йорку.
— Мене попереджали, Лусіє. Мене попереджали Анітині родичі й психіатр у Бразилії. Її стан був дуже хисткий, як я міг не надати цьому значення? Смерть дітей розбила її.
— Це був нещасний випадок, Річарде.
— Ні. Я всю ніч пиячив, повертався одурілий від сексу, кокаїну й алкоголю. Це був не нещасний випадок, а злочин. І Аніта це знала. І зненавиділа мене. Не дозволяла доторкнутися до неї. Привізши її до Нью-Йорка, я розлучив її з родичами, з батьківщиною; тут вона пливла за течією, не знаючи ні мови, ні жодної людини, й така далека від мене, єдиної людини, котра могла їй допомогти. Я зрадив її в усьому. Не думав про неї, тільки про себе. Хотів залишити Бразилію, втекти від родини Фарінья, розпочати професійну кар’єру, яку все відкладав і відкладав. У моєму тодішньому віці я вже міг бути екстраординарним професором. Я надто пізно розпочав і заповзявся ввійти в курс справи, досліджувати, викладати й передусім друкуватися. Від початку знав, що це чудове місце для мене, але поки я приндився в університетських аудиторіях і коридорах, Аніта цілими днями мовчки сиділа біля вікна.