— Вона була під доглядом психіатра? — поцікавилася Лусія.
— Це було можливо, і дружина Орасіо зголосилася супроводити її й допомогти зі страховкою, однак Аніта відмовилася.
— І що вдіяв ти?
— Нічого. І далі займався своїми справами й навіть грав у сквош, щоб підтримувати форму. Не знаю, що вона робила цілими днями, мабуть, спала. Навіть не відповідала на телефонні дзвінки. Мій батько провідував її, приносив ласощі, намагався вивести на прогулянку, а вона й не дивилася на нього, певно, ненавиділа, бо він був моїм батьком. Якось я приїхав з Орасіо сюди, до цього будиночка, а її залишив саму в Нью-Йорку.
— Ти, либонь, багато пив тоді, — виснувала Лусія.
— Багато. Вечорами сидів у барах. Тримав пляшку в шухляді письмового столу; ніхто не підозрював, що в моїй склянці джин або горілка, а не вода. Смоктав ментолову жуйку, щоб від мене не тхнуло алкоголем. Гадав, що ніхто нічого не помічає, що можу витримати кінську дозу — всі алкоголіки обманюють себе цим, Лусіє. Стояла осінь, і майданчик перед нашим домом був укритий жовтим листям… — уривчасто прошепотів Річард.
— Що сталося, Річарде?
— Приїхав поліцай, бо в цьому будиночку ніколи не було телефона.
Лусія довго чекала, не перериваючи здушений плач Річарда, не прибираючи руки від його спальника, щоб він відчував її дотик, бо розуміла, що ніщо в світі не здатне розрадити цей спогад. З чуток і розмов колег жінка в загальних рисах знала, що сталося з Анітою, і здогадалася, що Річард уперше заговорив про це. Лусію зворушило, що саме їй чоловік довірив своє моторошне зізнання, зробив її свідком цього очисного плачу. З власного досвіду, набутого, коли писала й говорила про долю брата, жінці була відома оздоровча сила слів, розділеного болю, усвідомлення, що інші також мають якусь причетність; людські життя подібні й почуття однакові.
Через бідолашну Кетрін Браун вони з Річардом перетнули межу, ступили на небезпечний ґрунт і, вчинивши так, обоє почали відкривати себе такими, якими були насправді. У непевності народилася їхня справжня близькість. Лусія заплющила очі й спробувала дотягтися до Річарда силою думки, застосувала свою енергію, щоб подолати ті кілька сантиметрів, що їх відділяли, й огорнути його своїм співчуттям, як це робила стільки разів з матір’ю в останні тижні її агонії, щоб притлумити її й власну тугу.
Минулої ночі в мотелі вона залізла до Річардового ліжка, щоб збагнути, як почуватиметься поруч з ним. Даніела казала, що коли люди сплять разом, вони обмінюються енергією, а це може бути благотворним для обох або згубним для слабшого. «Добре, що ти не спала в одному ліжку з батьком, він би пригнічував твою ауру», — виснувала Даніела. Спати з Річардом, нехай хворим, та ще й у ліжку з блощицями, — стало чимось таким, що зворушило її до глибини душі. Лусія була певна, що цей чоловік створений саме для неї, вона вже якийсь час це передчувала, може, навіть ще до приїзду в Нью-Йорк, і тому прийняла його запрошення, але її збила з пантелику його удавана холодність. Річард виявився вузлом суперечностей, він був нездатний зробити перший крок, вона мусила взяти його штурмом. Він міг знехтувати її, але така перспектива не лякала Лусію, жінка долала й гірші напасті, отже варто було спробувати. Попереду в них ще залишались якісь роки життя, й можливо, їй вдасться переконати його втішатися ними разом. Тінь рецидиву рака переслідувала її; жінка розраховувала лише на дорогоцінне й швидкоплинне сьогодення. Прагнула скористатися з кожного дня, бо їх — лічених — мабуть, залишалося менше, ніж вона гадала. Лусія не могла гаяти часу.
— Вона впала поруч зі скульптурою Пікассо, — проказав Річард. — Був полудень. Люди бачили, як вона стояла на підвіконні, як стрибнула, як впала на вкритий листям майданчик. Я вбив Аніту, як убив Бібі. Я винен у пияцтві, у недбальстві, в тому, що любив їх набагато менше, ніж вони на те заслуговували.
— Тобі вже час вибачити собі, Річарде, ти вже давно спокутуєш цей гріх.
— Понад двадцять років. Але досі відчуваю на губах останній цілунок, коли, йдучи, залишив Аніту наодинці з її горем, цілунок, який вона майже не відчула, бо відвернулася від мене.