Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч — лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.
Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар — пiр'їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.
Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi — в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.
Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.
А де Марiя?
Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося у цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано — я аж здригнулась — озвалася мобiлка. Вона мовчала вiдучора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв'язку. Тут, на горi, знову з'явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила хто дзвонив. Телефонного номера Олега у повiдомленнях не було.
— Ось там за хребтом, — показала Марiйка напрям — двi гори, як сестри.
— Бачила…
— Пiд однiєю — монастир стоїть, а на другiй — замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга — Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.
Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.
Побачили здалеку старшу жiнку — вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало — морепродуктiв та цитрусових…
— Слава Iсусу Христу! — привiталася вона. — Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньок досить?
Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село жило за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що у крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.
…Ввечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.
Почала я.
— Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий — що це?
Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:
— Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.
Ми сидiли на ґанку, закутавшись в теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…
— А тепер ви вiдгадайте, — запропонувала дiвчинка. — Без чого хлiба не спечеш?
— Без чого хлiба не спечеш?… — перепитала я. — Без вогню?
Наталка заперечливо похитала головою.
— А! — зрозумiла я. — Без борошна?… Нi? Тодi — без води.
Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.
— Без печi, — висунула нову версiю.
— Це все правильно, — подала голос дiвчинка. — Але це неправильна вiдповiдь.
Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:
— Без рук! Без рук, звичайно.
— А от i нi.
— Без чого хлiба не спечеш… — пiшла я на новий виток.
Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю у чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки — це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.
Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на другу.
— Без скоринки, — сказала вона. — Хлiба не спечеш без скоринки.
…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд'юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п'янiють iншi, у того, хто не п'є, теж виникає стан сп'янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.
Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду у змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула усi його сильнi риси — вiдвертiсть, впевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.
Або Олег не захотiв бути переможцем.
…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…
У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну — простирадла, пiдковдри, наволочки — розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев'янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давнiми як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, що пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму — видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.
Марiя йшла назустрiч з порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.
Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном та дитинством.
Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?
— Яка рiзниця! — я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. — Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…
Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш — починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?
Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталися на цурпалки весело i дзвiнко.
— Чого це ти зранку за сокиру вхопився? — привiталась я.
— Обiцяв до роботи наколоти, — Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом з вiдтяжкою розколов на чотири полiна. — Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу — мушу…
Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду — навскiснi м'язи збоку тулуба. Коли руки й спина у напруженому русi — очей не вiдвести.
Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце — видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.