– Який «Лiхтарик»? – охолоджувала його запал мама. – Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?
– Хiба з пивом, – погодився тато.
…Наступного дня менi довелося давати iнтерв’ю.
– Доцю, тобi з газети телефонують, – урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. – Знають, що ти у Львовi!
Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися – не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.
Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав’ярнi поблизу мого будинку.
– У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, – увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. – Жахливi речi в розкiшних iнтер’єрах. Чому так? Для чого?
– Вас мої картини шокують? – перепитала я. – Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе – мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви все забудете, закривши журнал, альбом, сайт чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…
Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.
– Ой! Плiвка не крутиться! – пробурмотiла вона. – Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.
Вона намацала щось на сподi свого вельветового наплічника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись із полярністю i вiд того ще бiльше нiяковiючи.
Я мовчки всипала в горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком – вона перевела дух i натиснула на клавiшу запису.
– Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, – почала я спочатку. – А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти – це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю…
Зробила ковток – кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон – переконалася, що плiвка крутиться.
– Ми не уявляємо свого життя без Інтернету та мобiльного зв’язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, – я теж чомусь подивилася на диктофон.
– Ви – чи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?
– I ви, i ми. Звiдси – певнi сюжети, певнi контрасти…
– От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло в кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi… Або iнша робота – ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi – розгорнуті медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї…
Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.
Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.
– Кажуть, що ваша творчість – це колективна робота, – зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. – Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?
Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.
– Правда, – погодилась я. – Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеї – мої, загальне керiвництво – моє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.
– Але робота виходить пiд вашим iменем…
– Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо – це спiльний бренд, торгова марка. За нею – кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю – тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.