Омелько і малий спішились, вклонились приявним селюкам, мовчки торкнувшись рукавицями до шапок, і піднялись рипучими сходинками до отвору у вітряк. Два молоді кремезні хлопці, що стояли в гурті поселян, підхопили вуздечки обох коней, ще як тільки верхівці спішились.
Тільки в самому вітряку в золотавих сутінках козак і мельник обійнялись і розцілувались.
А у вітряку було затишно. І пахло теплим борошном, конопляною макухою, гречкою, нагрітим смолистим деревом. І трошки хмільним медом. Весь вітряк злегка коливався, рипів, а в корито безшумно лилось тепле біле борошно.
— Що, пане-брате, поспішаєш? Бачу, бачу… Думав, ти в мене Різдво відсвяткуєш. Але ти в нас.
— От і лиши образу для інших. У тебе часом замашної пішні нема?
— Ні, нема. Що, збираєшся на кармак ловити?
— Ти як у воду дивився! І кармак є, і мини ще є в Дніпрі. Але я хочу доброї криги на Водохрещу наколоти.
— Ой Баламуте! Знов ти щось вигадав. Ти що — хочеш їх усіх звести?
Вчора по обіді Степанагайдука знайшли і коня його. Обоє завалились у прірву. І сліди коло нього якісь дивні. Не відбитки чобіт чи ходаки. А сліди мов полози від саней. Тільки дуже легких саней. Дивина! Такого в нас тут ніколи й не бувало.
— А ти не дивуйся. Нові часи — нові дива. У тебе є добре кружало конопляної макухи? І ще б два гарнця пшона. Скучив за козацьким кулішем.
Ага, ледь не забув, певно, старію, — Омелько примружив одне око і широко посміхався. — З просом у них велика біда. І в Синопі, і в Трапезунді, і, уяви, аж у Варні. Якась комаха просо на труху перевела. А в нас як?
— Хвала Богу! Як збирали, то що не волоть, а свинцева куля.
— Тоді ось тобі, — Омелько розв'язав пояс, розкрив опанчу і відв'язав з пояса важкий гаманець, уважно відрахував дзвінкі монети. — Потихеньку скуповуй просо. Ні наші чумаки, а ні їхні греки чи ормяни раніше квітня в дорогу не рушать. Братству двадцять четвериків проса. Та щоб у добрих лантухах! Гроші повернеш без лихви. І тоді, коли все спродаси. Часом до Криму піти не хочеш?
— Ні, козаче. Не час. Щось тут ляхи ще гірше затівають…
— Я оце до Києва збираюсь. Що розвідаю — розповім.
— Малого не хочеш у нас на зиму лишити?
— Та ні, дитина хоче Київ подивитись. Та й батькові щось мулько.
Хочеться розважитись.
— Ну й батько з тебе, панебрате! — Засміявся мірошник і обняв Омелька. — Та ну тебе, друже! Ще мій славний каптан у борошно вмажеш! — І собі сміявся Омелько, б'ючи по плечах мірошника, і борошняна курява злітала вгору.
А малий, хоч і слухав все-все, що вони говорять, а роздивлявся на всі боки. Намагався запам'ятати вітряк із середини. І все вдихав з насолодою пахощі гарячого пшеничного борошна і підсмаженого зерня коноплі.
Мірошник сказав здивовано Омелькові:
— Це що ж робиться? Виходить, що вже не через п'ять років, а вже через рік неврожай?
— Виходить! Тільки ми цього разу повинні самі запастись просом.
— Авже! — Погодився мірошник. — Щоб не було так, як з Іваном Дукачем!
— Ти, друже, не переймайся! Іван нас обдурив. Та побоявся над нами посміятись. А ми ще й посміємося…
— Та як?
— А так! Позичимо совісті у Сірка. Під лихву. І віддамо Іванові його ж борг!
— Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо підмога потрібна — зразу кажи!
— Одна підмога — не барися. Збирай просо.
— По Різдві — зразу! Може, пообідаєш? І гречана каша ще тепла, окуні смажені, хлібзагреба, узвар вчорашній…
— Дякую! А от узвару вип'ємо.
Узвар не був холодний. Певно, що оті двоє парубків, які вигулювали козацьких коней, нещодавно привезли із села їжу.
Мірошник визирнув із млина і гукнув одного з хлопців. Той за хвилю піднявся до млина і притяг Василеві перекидні торби. У торби поклали макуху, мішечки з пшоном, в'язку сушених щучок, хлібець-загребу, пиріжки з калиною. Омелько перевірив усе, як воно спаковане. І мовчки і дуже пильно подивився на мірошника. Той мовчки повернувся і поліз угору по рипучих щаблях. І за хвилю спустився вниз з якимось згортком у брунатній парчевій тканині. Пакунок був перемотаний тонкою смужкою жовтої сировиці.
І мовчки подав Омелькові. А коли Омелько запакував згорток у перекидні торби, мірошник все ж подав голос.
— Значить, зразу після Водохрещі, — Слово «Водохрещі» мірошник сказав із якимось притиском, — ти йдеш до Києва?
— Думаю піти…
Вони тричі поцілувались і побажали один одному веселого Різдва!
Тут і малий вигулькнув, нагадав про себе, повіншувавши мельника з наступаючими святами.
Мірошник розчулився, погладив по голові рукою, що пахла конопляною макухою, і ще дав окремо хлопчикові пирога з пресолодкою калиною!