Вершник здибив коня і кинув його на дорогу. За ним інші разом із собаками подалися.
Прошка висмоктав із штофа ті краплі, які там лишилися, і поляскав «козу» по спині.
— Ну, сєстріца Мєлашка! Надо ігру водіть, пока позволілі. Потом отдохньом.
Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б міг слухати, якби побачив у трьох саженях від себе свого дорогоцінного коня Лиска, свою козацьку спадщину від славного лицаря Кринки. А на ньому ще й мордатого усміхненого людолова.
Все, ніби уві сні, було Тимкові. Йому навіть пам'ять про сороку як відрубало. Він і не поглянув, куди вона поділась, куди залетіла…
За той короткий зимовий день вони обійшли всі кутки містечка і торжище за валами. Марьванна і танцювала, і горох «крала», і «млинці пекла», і «з похмілля мучилась», і «личаки вдягала»…
А ще Прошка перед селюками піднімав ведмедицю дибки і давав їй у лапи якусь ломаку або голоблю. І тоді бідна тварина показувала під голосну дудку, як пани бадьоро марширують на війну і як плентаються побиті з війни, тягнучи за собою «рушницю».
Що по обіді подаватимуть щедріше, Прошка змикитив ще біля корчми. Тому вже й не давав Марьванні свого ковпака, а повісив їй на лапу один із трьох козубків, що зберігались у великому. Та ще було досить охочих почастувати лицедіїв під час самого дійства. Тому під кінець їхніх ігор вони були вже майже ситі.
Зрештою, вони натовклись за ярмарковий день, і стільки їм накидали, що Прошка сів на важкий козуб і сказав, що треба негайно шукати десь тут притулок. Бо не хочеться йому вертати далеко в поле у промерзлий бурдей. Та у бідолашної Марьванни кригою лапи зранені. І справді: ведмедиця сіл стовпцем і по черзі підносила до своєї сліпої морди пазуристі лабети і ретельно їх вилизувала.
Та хоч їх пригощали і захоплювались їхньою грою, на ночівлю в містечку їх ніхто до себе не пустив. Тоді вони вийшли за вали і оборонний тин і почали проситись до слобідських людей на ночівлю. Бо вже бліде сонце зачервонилось і торкнулось блакитного засніженого обрію. І тут їм не пощастило. Скрізь були ярмаркові постояльці, а в стайнях та хлівах їхні воли і коні. Та й гавкоту ніхто не хотів чути, який знявся через звірину на всьому присілку.
І тільки в кінці вулиці на самісінькім краю з похилених і скособочених воріт виповзла баба, спираючись на вузлуватий ціпок.
Вона й пустила їх до себе. Хоча Прошка просився тільки до стайні, баба запросила їх у хату. Спочатку Прошка відмовлявся, але стара сказала, що ніяких звірів вона не боїться, бо завжди тільки один звір страшний — людина. І ще її батько був знаменитий мисливець і тримав у себе в садибі і ведмежат, і вовченят, і соколів…
Для дивних і несподіваних гостей стара поставила на комин залишки товстенної білого воску свічки. Крекчучи і віддихуючись, витягла з печі горщик ще теплої гречаної каші. Всипала у глибоку миску, залила козиним молоком і поклала ложки.
Малий, вже без козиної личини, лише у хустці, свитці і сарафані поверх неї, розкрив, було, рота, щоб проказати «Отче наш». Та Прошка вчасно шарпонув його за рукав: «Мовчи! Не забувай, що ти німа дівка!» Тому Тимко тільки ворушив устами.
По молитві Прошка пояснив:
— Госпожа ти моя, матушка! Мєлашка у мєня ньомєнькая, но всьо слишіт.
— Боже! Боже! І якої тільки в світі біди не буває.
Стара набрала повну ложку наїдку, відсьорбнула половину і, не опускаючи ложку, повела:
— Я як знала, що сьогодні таки до мене прийдуть люди. Мені ще й сон наснився. От я і каші доброї впарила. А то все Хвеська до себе ярмаркових гостей переманює! Он у неї вже каганець блимає. А хто вона? Та хвойда і відьма! Дві дівки в неї. Хоча іще тільки в пір'ячко вбиваються, а вже готові чортиці. Бо добре все знають, що їхня матінка виробляє, і допомагають їй. Ну, й чоловіка собі знайшла. Такий собі кравчик — по хуторах ходить і шиє. Та ще й вишиває сорочки, що не всяка молодиця вишиє! А як прийде додому, то куховарить, навіть опару замішує, калачі пече. Як вона за нього віддавалась, то її подруги казали їй, що вона здуріла! Бо вона тоді була брава дівка — ставна, цицьката, чорноброва. То зараз вона після двох дівок як діжка стала. Але у гречку спритно скаче, як і раніше! А чоловік у неї замість віхтя. Так його й називають — Параскою. Оце знов відправила його на дальній хутір, щоб пошив людям до Різдва цяцьковані свитки. Поки він там над свитками гибіє, вона собі нового крутіля прихопила. Бо відьма! Вона ще й потайки шинкарює. Не козачка, очкурня репана, а й собі горілочку потихеньку жене і шинкарює! Та хіба кому скажеш? Всі в неї підкуплені — і староста, і сотників управитель. Бо вона заговір знає. От вона сказала на Спаса, що в нього кобила до Михайлівського ярмарку здохне. І така брава німецька кобил, така руда, із зірочкою на лобі, сконала якраз після Покрови. Он як! А тепер оце собі завела крутіля — із нових панських гайдуків. Така пика масна, геть без бороди. Як той каплун! А коли не проїде до Хвеськи, то завжди на новім коні. То в нього кінь рудий, майже червоний. Потім рябомизий! І де воно таку масть віднайшло?! Зроду такої не бачила. От у мого батька, царство йому небесне, були коні. Угорські скакуни, а не якесь сміття! Ой ви коні воронії, та де ж мої літа молодії?… Ага, так оце тиждень тому притрюхало на половім конику. Бравий коник! На такому козакові гарцювати, а не цій жабі мордатій! Срамота! Таки світ перевернувся! Бо в наш час такого не було! Ти, добрий чоловіче, чужий, то, може і не знаєш… А у нас тут страшний вертеп діється!… Жили ми тут завжди, як люди. Коли позаминулого, а може й минулого, року приперлося сюди справжнє військо — сам королівський комісар і всі його псарі. Всіх, кого могли, посписували. Люди заворушились, заворохобились, закамешились. Тоді ляхи заприсяглися, що не буде ніякого згону із землі, ніяких нових податків і ніякої панщини. І справді, не було нічого такого ні зимою, ні весною, а ні влітку. Коли восени, як ото вовки налетіли на нас ляхи пани із жовнірами та гайдуками.