Щоб вона не побачила, що «коза» саме зараз вибігала на подвір'я. Та не вдалося! Поки він запинав каптан, а за ним свиту опускав і на неї — вибійчаний сарафан, стара дотьопала до свого старосвітського покривленого падаючого ганку. І з великим зусиллям видерлася на дві сходинки. Перед тим поставила куманець на ганок біля різаного стовпа. Щоб не впустити, коли підніматиметься по сходинках.
Малий затяг пояс і ступив у глибокий сніг. Навпростець до бабусі — допомогти їй.
Та враз почув тихе рипіння снігу під чиїмись обережними кроками.
Пригинаючись і поволі переставляючи ноги, повернув назад. І зразу ж рипнули старі дубові плахи, і зі скрипом поволі відхилились. Крекчучи та віддихуючись, мордатий гайдук протисся крізь щілину між плахами. І обережно, навшпиньках підійшов до хати. Зупинився коло того віконця, де тільки одна кругла шибочка була прозора.
Оті три віконця із круглими скляними шибками в грушевих дошкахрамах — все, що лишилось недоторканим від колишніх гараздів. Велика рублена хата похилилась на різні боки, вгрузла в землю. А тепер її ще й снігом ледь не під стріху замело з півночі.
Мордатий і так, і так вивертав голову, зазираючи у маленьку шибочку, мов сорока в кістку.
Тут Тимко і згадав про свою вчену сороку. Що вона робить, де вона? Хто тепер зігріє її за пазухою?… Це все через них він який вже день тікає від людей до людей!…
Тимко зі злості аж хекнув.
Мордатий почув те хекання і озирнувся.
Але Тимко встиг присісти за якусь розбиту діжку.
У сінях загупала ціпком бабуся…
І саме в цю ж мить від гостроверхого тину містечка долинули веселі крики, іржання коней і цьвохкання-постріли батогів. Ще й превеликий собачий гавкіт.
Мордатий відскочив од віконця. І з неймовірною спритністю втиснувся в діру паркана.
А шум гучного, буйного виїзду наближався в нічній тиші із шаленою швидкістю.
«Це за нами їдуть!… Хтось здогадався, що я під личиною кози сховався. І тепер…» Здалеку забрехали пси заливчасто, ніби вітаючи добрих друзів. І їм лунко відповіли пси мордатого.
Та мордатий кинувся до своїх собак і, прихопивши їх за обручки, потяг у клуню.
Коли гармидер викотився на пагорбок, то хлопчикові із двору стало видно все.
Вершники на бадьорій рисі розмахували смолоскипами та залізними ліхтарнями, в яких палали смоляні тріски.
Посередині гармидеру троє кошлатих товстоногих коней бадьоро несли широкі сани. За ними на сворах бігли рябі пси.
Як Тимко уздрів смолоскипи та ліхтарні, то затрусився від жаху.
Ліхтарні його налякали смертельно. Як тоді оповідав його Батько про Юду: «взявши роту архієрейських та фарисейських слуг, приходить туди з ліхтарнями, та факелами та зі зброєю…» Тоді вони хоч і тікали козацькими проходами, та поруч був Батько — могутній і добрий захисник.
Малого тіпало зі страху. Аж піт котився йому в очі. І боявся він не того, що його зашмагають або зарубають. І Батько, і дід Пацюк вчили, що всякі муки мають межу. А до межі треба терпіти. А потім людина зомліє. І їй вже нічого не страшно. Тільки Тимкові так страшно, так страшно чекати тієї миті, коли тебе знайдуть і зловлять!
Малий заліз під похилений саж. Встиг побачити, що віконце у Хвесьчиній хаті згасло.
І зразу ж по тому на дорогу викотився шалений поїзд з собаками, смолоскипами і залізними ліхтарнями!
Тимко не помилився — всі спинились перед різьбленими стулками воріт.
Загуркали нагаями у старе дзвінке дерево! Загукали веселими п'яними голосами! Закричали, щоб виходили!
Вилетів на ганок босоногий Прошка. Він пританцьовував на обмерзлім ганку і верещав:
— Сечас! Ну сечас! Сечас, моі вельможниє пани! Ну сечас!
Прошка кинувся назад до хати.
А ця кустодія, з оголеними палашами, при списах і аркебузах, у блискучих кірасах під важкими хутряними плащами крутилась на місці, ніби в танці.
А Прошка все ще не з'являвся.
Тоді двоє вояків спішились і видерлись на ганок. Вдерлись до хати.
Ті, що лишились на дворі, трохи притихли, ніби прислуховуючись до того, що ж там діється в хаті.
Зрештою, двоє вояків витягли назовні Прошку за комір кожуха. А за Прошкою на ланцюгу чапала Марьвання.
Ще під пахвою Прошка тримав козину личину. І тонким баб'ячим голосом благав свою «козу»:
— Мєлашка! Мілая! Роднєнькая! Нє прячься. Виході. Нє боісь! Нас к вєльможной панє зовут. Будєм іграть! Будєм іграть!
Але хлопчик не йняв віри, принишк під сажем. Тоді Прошка упав навколішки в іскристий сніг і заверещав:
— Мєлашка! Козонька! Хріста раді прошу — виході! Ідьом ігри іграть!