Та малий затаївся і ледь дихав!
Тоді нижчий вояк вискочив через хвіртку на вулицю. І миттю повернувся із трьома собаками на сворі.
Він вихопив у Прошки «козину личину» і пхнув у писок собакам. Пси понюхтили, понюхтили та й потягли вояка до сажу.
Високий вояк нахилився під саж і виволік за личаки «Мєлашку».
Видно, що вони таки були добре впиті, бо не зауважили, що це перевдягнений хлопчик. Адже хустка зсунулась йому на шию і голова була зовсім відкрита.
Та все покрив Прошка. З якоюсь котячою спритністю він перетяг ланцюг на лікоть і одним порухом натяг назад на голову запинало і зразу ж згори напнув козину личину.
Бабуся в розхристаній свитці і збитій намітці видибала на ганок.
Заламувала руки і все повторювала:
— Ой людоньки добрі! Ой що ж воно буде?!! Ой замордують вас ляхи!
Але вся ця кустодія більше ні на що не звертала уваги і з галасом повернула до містечка.
Та скоро Марьванна почала приставати, ревіла і шарпалась, роздираючи собі носа кільцем.
Тоді Прошка почав проситись змилуватись, не поспішати. Як не дивно, рейтари спинились і сказали, що вони їх повезуть на санках. Тільки якщо він сам посадовить у сани свого клишоногого звіра.
Прошка й попросив, щоб псів відвели якомога далі і добре тримали коней, щоб вони не понесли.
Як його прохання вволили, зразу Прошка заліз у сани і потяг туди за собою ведмедицю.
«Козу» підхопив один із вояків і посадовив боком на коня поперед себе.
І понеслася шалена кустодія зі свистом, ревом, іржанням та собачим брехотом назад по дорозі.
Бризкали блакитними іскрами скалки криги під копитами. А вогонь смолоскипів кидав на зброю і панцирі багряні спалахи.
Спершу перед всім цим озброєним кодлом відчинились стулки головної містечкової брами.
Потім, після короткого проїзду по заснулій ярмарковій площі розчинились стулки свіжотесаних воріт. Зав цими високими воротами була весела метушня і яскраве світло.
З коня «козу» скинули просто в сніг біля дивної хатки на широких різьблених і помальованих санках. І хатка була з різьбленими і золоченими стовпчиками і справжніми малесенькими віконцями.
Посеред двору, на взірець лядських замків, було зведено вогнище.
Полум'я на вогнищі фуркотіло, іскрилося і коливалося червоними язиками, підносилося з пасами диму до здоровенного плетеного із лози і обмазаного глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних глиною.
Біля вогнища тупцювали, гріли руки чужі озброєні люди у дивних каптанах, шапках і плащах. І мова в них була чужа. Окремі слова, що долітали до Тимка крізь волохату личину, були і схожі, і несхожі. Взагалі Тимко вперше побачив стільки ляхів разом.
Як заїхали вояцькі сани зі звіром, то рейвах знявся страшний. Бо кілька свор просто оскаженіли. Та добре, що їхні псарі були не зовсім п'яні і не попускали їх із прив'язі.
От що дивно: ведмедиця, вилізши із саней, спинилась, постояла трохи.
Прошка вже почав хреститись і тремтячими вустами проказувати молитву.
І ще він не встиг закінчити молитву, як ведмедиця піднялась. Та й пішла просто до ганку великого і багатого дому.
І панцирні вояки, і їхня челядь нараз примовкли.
Прошка нахилився до лап Марьванни і по одній поставив їх на сходинку. А три сходинки вона сама подолала.
Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку і в'язку дощечок, насилених на ліщиновий обруч. Пхнув обруч «козі» і зашепотів їй на вухо:
— Трєщі, трєщі! І нє боісь!
Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем і дощечки дзвінко затріскотіли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От із таким шумом вони і вступили у панську світлицю.
Світлиця просто сяяла від безлічі яскравих свічок.
А медвяний запах свічок не могли заглушити ні гострий дух оковитої, ні солодкого вина, ні гіркуватого пива, ні смачної урди і калинових пирогів, ні дух смаженої риби.
Місця для лицедійства було доволі, хоч за столом і на лавах попід стінами не було вільного місця. Більше ляхіввояків при всій зброї і доспіхах, менше городових козаків.
А на чільнім місці, трохи ніби на узвишші, возсідало троє. Здоровенний, вже сивоусий лях із золотим ланцюгом на лискучій кірасі. Коло нього білявка потонула у синім оксамитовім плащі із золотими шнурами і бобровим коміром. І сам господар — козацький сотник. У червонім кунтушу і червонім жупані. Невеликий на зріст, але якийсь ніби грубим теслом вирубаний. Шия коротка, вилиці широкі, безкровні вуста розтягнуті в тонку посмішку аж до вух, як у жаби.
Білявка повернула голову до лицедіїв і на чолі в неї на шовковій стрічці засяяв багряний лал.