Звідкіля й об'явились панські челядники-музики. Весело завищала скрипка, задзвеніла лютня і засвистіла флейта. Під бадьору музику виголошувались такі гучні здравиці, що можна було подумати, ніби це вшановують самого короля і його родину, а не командира рейтарського загону, що «поспішав» до Канівського замку. Дивно поспішали польські рейтари вже четвертий тиждень із Києва до Канева. Так поспішали, що в одних містечках і на три дні спинялись. А де тільки на ночівлю, або просто на обід.
Але ніде не відмовлялись від щедрого «русінського» пригощення. А раптом воно їм видавалось не дуже щедрим, то кіннотники виразно натякали хазяям, що гостям треба і подарунки піднести.
Надвірні козаки кланялися, розтягували роти в усміху і несли, як сказав би Прошка, «поднос». Він кілька разів удень повторював: «Москва, мілок, поднос любіт!…». А меншії люди — селюки, міщани та сім'ї козаків-уходників — ті й писнути не могли.
Під музику добре пилися чужі медивина та й пивогорілка. І добре жерлася і чорна ікра, і осетровий балик запорізький, і смажені в сметані карасі, і юшка із стерляді, і, звичайно ж, неповторна смажена печінка миня! Білява панна зовсім ожила і улесливо, але дуже наполегливо, звернувся до поважного ляха:
— Вуйку кохани! Запрось мнє вачпан до таньца! — І цмокнула його в червону щетинисту щоку.
Отут така музика вдарила, така забава почалась, що Тимко і про найсмачніші вареники з урдою забув, і про Марьванну. І залізний ланцюг випустив із рук.
Бо панна, мов метелик із кокона, звільнилась із дорогоцінного плаща і постала перед усіма у сяючій золотом парчевій сукні. На її довгій оголеній шиї важка низка перлин спалахувала теплим сріблом. А в глибоченнім вирізі сукні між двох білих пружних опуклостей блискотів золотий медальйон із кривавими лапами.
Крутився, наче молодий півень і по всій світлиці просто носив небогу в обіймах.
Молоде вояцтво в захваті ревіло своєму гершту: «Сто лят!», тупотіло ногами, гупало кулаками по дубових дошках козацького столу.
Вирлатий сотник піднімав разом із ляхами келих, горлав: «Сто лят!» і непомітно стежив, хто і як із його козаків «радіє» панському веселію.
А малий тільки й бачив, що спалахи світла на золотій сукні, пасма білого волосся, що вибилось з-під зеленої шовкової стрічки, величезні блакитні очі в обсаді пухнастих закручених він. А часом і маленький гаптований золотом черевичок, що з'являвся з-під сукні при особливо швидкому повороті…
Коли танець скінчився, всі скочили на ноги, загукали в один голос: «Сто лят!» і навіть кілька рейтарів лупонули з пістолів у стелю.
Сотник розтяг тонкі вуста в улесливій посмішці і тільки кланявся командиру рейтарів, підіймав келих і проказував:
— Ваша милість! Ваша Милість… У мене немає слів!!! Немає слів!…
Сотник поставив на стіл келих, ляснув у долоні і гукнув когось.
І зразу ж, поки лютнист підтягав струни, із сіней зайшла зграбна чорнява дівчина. І несла на карбованій таці зелений глек та два зелених кухлі канівської роботи.
— Ясновельможне панство! Любі гості! Для втамування спраги і насолоди душі випийте нашого узвару! — Сотник схопив глечик і наповнив зелені кухлі…
Марьванна, почувши волю, вигребла із макітри вареники. Як їй вдавалося запхати собі в пащу через вузький отвір шкіряного намордника, а які просто розквасила собі по всій морді. Після вареників піднялась і попхалась потиху попід стіною. Вишукуючи якісь крихти та окрушини. І наштовхнулась на барило з пивом. Спочатку ніяк не могла ухопити чіп. Але, зрештою, якось боком прихопила його через щілину між пасами шкіри і висмикнула із барила. З шипінням і плюскотом зачуріло пінне пиво на долівку. А кмітлива Марьванна підставила під пінистий струмінь пащеку і намагалась якомога більше засмоктати хмільного пійла.
Товстий кухар, а він був зовсім тверезий, кинувся до ведмедиці. Вхопив її за густу шерсть на чубку. Але вона, просто як людина, відтрутила його лапою і він із зойком гепнувся на підлогу.
Ось тоді й інші звернули увагу на те, як ведмедиця намагається насмоктатись пива.
І «коза» Тимко отямився і скочив до ведмедиці і схопив її за ланцюг.
Але панна гостро наказала: «Не руш!» Пила узвар малими ковточками і весело, дзвінко сміялась, споглядаючи ведмежу пиятику.
Від затишшя прокинувся Прошка. Протер кулаком очі і закричав на Марьванну.
— Машка! Блядь ти сраная! Ану на мєсто!
Марьванна підвела сліпу морду і неохоче почапала до хазяїна, клацаючи по підлозі довжелезними паззурями.