— Чого він її перебив? Було так цікаво!… — Невдоволено закопилила губи панночка.
— Ти, блазню! — Гарикнув стражник. — Чого ти перебив ведмедицю?!!
Бачиш: ясновельможная панна сердиться!
— Да я так… Для порядку… Єжелі ясновельможная панна позволіт, я покажу єй хітрость с баклажкой віна…
Панна милостиво дозволила.
Прошка, послабивши намордник, показав той самий фокус, що й біля корчми. Тільки що не з глиняною баклагою, а із срібною пляшкою. Ті кілька добрих ковтків оковитої, що дістались Прошці, «поправили» його. Він зробився знов верткий і бадьорий, як би й не товкся перед тим цілий день і майже всю ніч.
Потім Прошка «поговорив» щось із Марьванною, пошепотів їй щось на вухо і вона «на згоду» закивала головою.
Панночка із дитячим захватом дивилась на це лицедійство московитина Прошки.
А Тимко з не меншим захватом дивився з-під личини на панночку. Тут півнячим голосом Прошка оголосив, що Марьванна зараз покаже, як бусурмани їхньому Магомету моляться. І заревів голосно і пронизливо, мавпуючи заклик муедзіна! Аж пси на дворі збрехнули на його завивання.
І зразу Марьванна звелась на задні лапи, а передніми закрила морду.
Потім опустилась, припала мордою до підлоги, а гузно високо задерла.
І так кілька разів під дике завивання Прошки.
Панночка неймовірно розчулилась і щось зашепотіла дядечкові на вухо.
Сивоусий лях насупив брови і розвів руками: «Що з вами, з красунями, зробиш?…» і одразу покликав свого пахолка. Той звідкілясь, з-під довгого каптана витяг золоту монетку і подав панночці.
А вона вже покликала «козу» і вклала їй у гарячі репані пальці дорогоцінний золотий пелюсток монети.
«Коза» схилила дерев'яну морду і дерев'яними вустами ніби поцілувала пещену ручку шляхтянки.
«Коза» зразу ж віддала монету Прошці.
Прошка впав на коліна і потяг за ланцюг ведмедицю. І отако, стоячи навколішках, він разом із ведмедицею кланявся панночці. І з його сірих олов'яних очей котилися гарячі сльози.
— Іди, іди. Твої забави скінчились! — Суворо виголосив сотник.
Прошка звівся на рівні ноги і ведмедицю підняв на весь зріст. І вдвох вони порачкували до дверей, вклоняючись і хазяїнові, і гостям.
Так вони опинились у прохідних сінях, з яких на двір вибігали пахолки і в які забігали з двору люди.
Прошка хотів погрітись біля велетенської жаровні під плетеним комином.
Бо надворі ще глупа ніч, ще й до о півнях багато часу. І ніхто їм браму не відчинить зараз, щоб вони повернулись до ласкавої бабусі досипати сни у її старосвітській хаті.
Але ціле кодло п'яних польських пахолків прогнали їх, ледь не штурхаючи ратищами в спини. Наказали їм іти геть, бо собаки від звіриного духу просто казяться.
Отак їх витурили з панського двору, навіть не дали біля комина погрітись. І що добре Тимко запам'ятав — перед ляхами ніхто із місцевих не захистив. Тільки раптом один із місцевих гайдуків хотів чомусь вхопити за шкуру «козу». Але ведмедиця якось зауркотіла утробно, і той воячок у вовчій кучмі відсахнувся і більше не поривався зупинити лицедіїв.
Яскравий палаючий серп місяця і незліченні грудневі зорі добре світили на засніжену землю. Блакитними іскринками мигав сніг. Але тіні від місячного сяйва падали темні й непрозорі, як найгустіший атрамент.
Прошка накрутив ланцюг на руку і тримав Марьванну просто за обручку.
Чапав поволі, загрібав іскристий сніг стоптаними личаками і дивно сопів.
Тимко все ще не бажаючи знімати козину машкару, випередив лицедія і зазирнув йому в обличчя.
Малий схопив за бубон, що без діла метелявся при поясі.
— Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам… та вам… сама панна!!!
Сама панна за ігру дала золотого!
— Шша, малєц! Тогото і плачу! Да у нас на єтот золотой вот так можна года два прожіть і нє тужіть!… Да нєт! Вру — гораздо болєє тово, і каждий дєнь по чарє віна іспівать!!! Да как я только вєрнусь в наше родімоє царство, золотой вміг отбєрут. У нас золото нє позволєно подлому люду!… Да і лєпшим сказано: злато, что заімєют в чужіх землях, надоть в казну царєву вєрнуть… Да і стрєльци на граніцє мєня за енто злато лібо в ізмєну ляхам запішут… Лібо — удєлают!… А дукат промєж собой, так, како стражніки різи Хрістови, в кості і в зєрнь розиграют…
— Дядьку, дядьку! — Зашарпав Тимко лицедія за полу. — А золотий сховайте в онучу і мовчіть. Нічого їм не кажіть! І дукат лишиться у вас! — Радісно порадив хлопчик з-під машкари.
— Нєльзя у нас власть обманивать!… «желі у нас подлий чєловєк с золотом об'явітся, его в одін міг, і дажє моргнуть нє успєєт, єго викажут стражнікам. Ілі дякам разбойнаво пріказа… А там мастєра зєло вєлікіє!