Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптані. За поясом блищали мідні врибою зависли срібні піхви важкого черкеського чингалу.
За пояс запхав рукавиці.
З усіх боків обійшов липу. Примірився і вхопився за великий виріст на стовбурі. Підтягся. Вперся постолами в заглибини на стовбурі. Випростався і піднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! І вже був у розвилку між стовбурами товстенної липи.
Далі було зовсім легко — він упирався ногами в один стовбур, а спиною — в другий.
І отако неквапно, спиняючись і прислухаючись подовгу, піднявся якомога вище. Тепер йому і Хвесьчине, і сусідське подвір'я було видно, як на долоні. Однак з цієї відстані, та ще вночі, хоча й при місяці, він не міг, звичайно, роздивитись, які саме були сліди біля Хвесьчиних воріт, і які — біля сусідських.
Але навіть звідсіля було видно, що смужка слідів до Хвесьчиної брами тонка, а біля сусідських, геть похилених, сніг перетолочений на всі боки безліччю слідів.
Чоловік аж очі протер, дивуючись, що так все добре видно. Хоча ніч і відстань покривали дрібниці, проте повна тиша дозволяла чути найслабші звуки. Особливо тут, вгорі на лині, над вулицею і над ставками.
Спочатку почув, як рипнули в Хвесьчиній хаті двері, і як зарипів сніг під чоботами. Потім побачив жінку, і як вона бігла до своєї хвіртки, притримуючи обома руками поли довгого кожуха. На вулиці послизнулась і ледь втрималась, відпустивши поли кожуха.
Заскочила до сусідньої довжелезної, похиленої з кожного кута в інший бік, хати.
Тепер неможна було злазити. Треба було дочекатись, поки жінка вийде від сусідів. Сумніву не було: ця товстуха у довгому кожусі — Хвеська.
Дозорець терпляче чекав її з'яви знову на подвір'ї.
І не поспішав, коли вона з'явилась знов на сусідському подвір'ї і побігла назад до себе.
І лише тоді, коли за нею зачинились двері і почулось, як закладають брус на запори, він почав обережно, неквапно, спиняючись і прислухаючись, спускатись униз.
Спускався обережно на одних руках, оберігав забиту ногу. Під липою вдягся. Щось там помудрував зі своєю довгою ношею. І обережно. Тихо почав наближатись до цих двох, відокремлених від інших, садиб на кутку. Далі по вулиці раптом загавкотіли собаки. І так само раптово замовкли.
Він вже підступив до самісіньких Хвесьчиних воріт, коли там рипнули двері і почулось гупання чобіт.
Чоловік у киреї втиснувся у вузьке пасмо чорнильної тіні, що падало від дашка над брамою. Та кроки невідомого не наблизились до брами, а віддалились.
Спочатку в глибині садиби зарипіли дерев'яні плахи. Хтось хекав, пролазячи кудись. А тоді тупіт чобіт на ганку старовинної рубленої хати.
Далі він почув кожне слово погрози старій володарці цієї старезної будівлі.
Дочекався, щоб гайдук пішов геть і сховався від нічного морозу в теплі ліжника полюбовниці.
Потяг носом повітря. І від морозу в нього в носі на мить аж позлипалися волосини. «Дивно! Добрий мороз, а я чогось і не чую.» Але от густий запах сивухи він добре почув! Навіть міг закластися об заклад — з тернових ягід оковита! А це вже всім горілкам горілка!
По насиченості повітря горілчаним духом потаємний гість визначив, що гайдук або почне галасувати, співати, лаятись, або зламається враз і засне важким п'яним сном.
Прислухався. Судячи по різких вигуках у Хвесьчиній хаті, там мав початись рейвах. Та раптом настала повна тиша. І не було чутно навіть сльозливих вигуків Хвеськи.
Нічний гість в такий самий спосіб, як і в циганському пристанищі, відкрив хвіртку і прослизнув на подвір'я. Та не підступив одразу до хати.
А по глибокому снігу, тримаючись слідів, де падало місячне сяйво.
Дослідив болонки паркану. Щось там мудрував. Потім обдивився і обмацав покинутий саж. І по слідах зрозумів, що сюди, як на борсука в норі, мисливці привели собак. А потім того, хто ховався під сажем, витягли з-під сажа за ноги.
Знов наче був відбиток від руки дитини на снігу. Але все ж ніч — може так, привиділось?
У повній тремтливій тиші обережно підступив до похилого, колись щедро поцяцькованого, ганку.
Як не стерігся, але бруси зарипіли під його обережними кроками.
Легенько подряпався у двері і запугав.
Ніхто не озвався.
Тоді він голосніше запугав.
Тихо.
Тоді, вже не криючись, запугав, як водиться, покозацькому.
— Та чую, чую! Що козак з Лугу! Йду, йду! Тільки щось ноги погано слухаються!…
За дверима спроквола шкрябали взуттям по долівці, довго шарпали закладний брус.