Нарешті двері відчинились і в отворі постала старезна баба з каганцем у тремтячих руках.
— Матінко моя ласкавая! Козака біда доганяє, то й часу на звичай немає! Як ваша ласка, то ввольте мою волю і дозвольте спитати…
— Заходь, заходь! Вже щоб добре, так не бачу, та ще чую, що наша душа, козацькая і правдивая! А то розвелось перевертнів і очкурів! Нема де козаку де й дихнути вільно! А я вволю твою волю — питай. Що знаю — скажу.
— У мене дитина згубилась, моя матінко. Казали мені одні люди, як я питав, її біля Дніпра здибали лицедії. А там, у присілку, мені сказали, ніби лицедії з ведмедем у вас заночували. Хотів їх спитати, так не хочу без вашого дозволу до стайні лізти… Знаєте, дитина згубилась… Хіба б я оце поночі людей добрих лякав би?..
— Еее! Спізнився ти. Лицедіїв ляхи забрали на забаву. І ведмедя, і того московитина, казав, Прошкою звати, і дівку малу. Німа така собі. Вона в нього за «козу».
— Коли повернуться — не казали?
— Казали — не казали! Коли паниляхи відпустять. Певно, що вранці. У панівляхів забава, як водиться, на всю ніч. Як не поспішаєш, то почекай моїх пожильців… А я тебе кашею пригощу… Правда, каша вже охолола. Та хто пізно ходить, сам собі шкодить… а ти, козаче, здалеку йдеш?
— З Молдови, моя матінко.
Так там же турки правлять! А тамтешні люди — мунтяни — невірнії люди.
Це ж вони батька Байду видали султанові.
— Хитрі люди, ті мунтяни, ваша правда, моя матінко. Та й добра ж у вас каша. Кожна зернина, як родзинка! Що то — стара хазяйка! Хіба так молоді вміють запарити гречану кашу? Та не можуть! — Хвалив і підхвалював, щоб задобрити господиню, а тоді вже умовити її, і переглянути ту купу лицедійського шмаття, що лежало в тіні під лавою.
Коли тут із Хвесьчиної садиби почулось жалібне собаче скавуління. А далі й завивання.
Завивання все посилювалося. Болісне, відчайдушне, мов хтось конав у страшних муках.
Стара, крекчучи важко, підвелась з-за столу.
— Піду та й подивлюся — що воно там такого сталося? Чого це пси посмертельному завивають?
Стара потихеньку почапала у сіни, а нічний гість вхопив глиняний каганець і посвітив за столом по лаві. З полотняної торби наче виглядала якась червона кожа. Чоловік потяг і витяг червоний чобіток. Та шапки в торбі не було. З двору все сильніше неслось завивання. Ще й гоготіння кінське додавалось до собачого завивання.
Чоловік швидко опустив руку під лаву і почав навпомацки перебирати купу різного начиння, що висипалось із козубів. Нарешті намацав шапку із стрічкою. Витяг. Аж і справді та мазниця, про яку говорила стара рибацька вдова.
А на дворі заводилась зовсім інша історія.
Підпила Хвеська і її геть розм'яклий крутіль, повилазили з хати.
Таксяк вдягнені, хитаючись і заточуючись, поспішали до клуні, з якої неслося смертельне собаче завивання. Хвеська в тремтячих руках тягла великий глиняний ліхтар, певно, канівських гончарів, із товстою білою свічкою.
Гість у киреї запхав чобітки і шапку в полотняну торбу і сховав під полу.
Став за спиною бабусі.
— Матінко! Зачиняйте двері і спіть. Як завтра люди питатимуть, що чули — скажете, що собаки вили, мов скажені!
— А ти що робитимеш?
— Цуркуватиму злодія!.. У нього кінь половий?
— Половий! А ти звідки знаєш?
— Про козака Пацюка чули?
— Згорів, царство йому небесне! Славний був козак! Тільки дуже-дуже старий. Чи не сто років йому було?..
— Отож я свого полового коня лишив Пацюку, як у похід пішов. Панські гайдуки пасіку пограбували і, щоб свідків не було, підпалили. А коня загарбали…
— То це ти той, що Шайтаном прозивають?
— Матінко моя, голубонько! Чи Шайтаном, чи Майданом — яка різниця. А конокрада цуркувати треба! Зачиняйтеся і спіть! Та ще дякую за смачну кашу! Не каша — мед! Ну, бувайте здорові!
— Ходи з Богом!.. А як же лицедії? Ти ж хотів спитати…
— Нічого! Якось здибаю…
Чоловік швидко вийшов із хати на вулицю і через ворота в'юном прослизнув на Хвесьчине подвір'я.
Попід стіною обережно, навшпиньках дістався до дверей. Двері торкнув — піддалися. Обережно в сіни.
Тихо.
Відхилив хатні двері.
На столі серед мисок, кухликів, глечиків, куманців і горщиків (наче ціла рота вечеряла!) тріскотів і блимав золотим вогником каганець.
На стіні, самісінько біля полу, тільки руку простягни, висіла шабля, нагайка і два пістолі в кобурах і порошниця з черепахового панцира. Тут поруч на кілочку висів синій жупан доброго лунського сукна.
Непроханий гість вийняв пістолі, витяг шаблю із піхов і поклав її під солому, зготовану на розпал.