— Гризи, гризи, молодице! Я не поспішаю. Отож ти гризеш сітку, а ти, падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?
Хто спалив панський ліс для королівського замку?
Молодиця почала відповзати навколішки від свого поборканого крутіля. І не могла утриматись, щоб не позиркувати на нещільно прихилені двері.
Страшний гість неквапно підвівся. Закрив зовнішні двері, зачинив на гак двері із світлиці.
— Покричати, молодице, не хочеться?
Хвеська мовчки заметеляла головою.
— Тоді слухай мене, Хвесько! Я тобі розв'яжу руки, а ти затопи піч.
Він розв'язав їй руки.
— Іди розпалюй піч. Он там у запічку соломку візьми для розпалу.
І чоловік повернувся до неї спиною і став упритул до припнутого на гачки мордатого гайдука.
— Ще раз, паскудо, питаю тебе — хто вбив лицаря Пацюка?
— Тю!.. Та який… там… лицар?! Сміття старе… Лицар?.. — Прохрипів, затинаючись, пов'язаний гайдук.
Чоловік легко і швидко відступив убік.
Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.
Єломань розтяла кілька ячей сітки, розтяла кожу на тімені і скроні, розпанахала навпіл вухо.
Кров прискала тонесенькими цівочками — волосинками. Червоною росою засівала сіру святкову свиту.
— Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! — Щосили заволала Хвеська, безладно розмахуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.
Чоловік у киреї спокійно ухилявся від зброї.
Коли йому набридло, він висмикнув із макітри копистку і метнув щосили Хвесьці в обличчя.
Кров так і бризнула з круглого розпашілого виду.
— Ой убив, ой убив!!! — Випустила шаблю і схопилась за розсічену вилицю.
Гість підняв шаблю і засунув у піхви, що висіли на стіні.
Тепер, після нападу, скрутив Хвесьці і руки, і ноги. Знов заштовхав у рота пожовану халяву чобітка. Та й посадовив на ослінчик навпроти мордатого гайдука.
— Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую зілля. Як воно розійдеться — дам випити. А на кому з вас кров — той здохне. Не відхиляючи каптура, сів до столу.
По боках поставив ліхтар і каганець.
— Надивляйтеся, надивляйтеся одне на одного. Бо, може, останній раз бачитесь. До речі, перевіримо, а чи немає чого краденого в твоїй перекидній, оце, торбі?
Чоловік поклав на широку лаву перекидні торби. Подлубавшись, витяг колоду карт.
— Знайомі карти. Ці карти для нашого товариства купив славний лицар Кринка. А ви їх, пси смердючі, вкрали. Кажи, хто ще був із тобою?
Мордатий мовчав.
Тоді странній, наче забувши про полоненого ворога, одним порухом руки скинув на підлогу половину всього посуду і їжі.
Дістав з-за пазухи малесеньку склянку пляшечку.
Висипав у великий кухоль якесь дрібне зілля. Поволі залив горілкою з куманця.
Далі в нього невідомо звідкіля з'явилась очеретина з глиняним горішком на кінці. В той горішок натовк темного зілля, набираючи його із шкіряної калити. Викресав і притис жевріючого гнота до глиняної кульки. Посмоктав із силою очеретину. У глинянім горісі спалахнув вогник і щез. А по хаті поповз нудотний гострий запах.
Чоловік трохи підвів голову і видихнув з-під каптура цілу хмару блакитного диму.
— Ну добре! Говори! Називай усіх, хто грабував і вбивав нашого дідуся.
Мордатий облизав пересохлі губи. Вже, певно, хміль вивітрювався і знеболення від нього відступало. А може споглядання всіх цих дій з картами, тютюном і зіллям у кухлі подіяло.
— Ну, не мучайся! Говори, як воно було?! — І нападник став випускати з рота кільця диму, одне за одним. Кільця злітали кудись під сволок і там розчинялись у тінях. Але мордатий не міг звести очі, щоб це побачити. Він тільки споглядав, як кільця диму виштовхувались одне за одним з каптура.
— Та ніхто його не вбивав… Ну, не хотів убивати… Як ішли з хлопцями, то й гадки не мали, щоб убивати… Воно, як то кажуть, само собою зробилось… Без помислу. Бо дід наставив пістоля… Гнат наш вирвав у нього пістоля… Пістоль вистрелив… І куля дряпонула одного з наших… А дід підковзнувся і впав… І головою об жорна… І ми до нього… а він вже й очі закотив… Тільки ногами дригнув… І все… Ну, ми й поїхали. Вже за річку заїхали… І Василь каже: «Треба пустити півня! Хто взнає, що так сталось?» Тоді Гнат і каже: «Ви удвох їдьте… тобто вертайте у зимівник, тобто, і пустіть півня. Тільки багато не лупіть… лишіть якусь зброю, щоб на пожарищі знайшли… Як все заберете — здогадаються про грабіж…» Гнат — голова. Недарма пан його отаманом поставив… І коли ми з Василем піднялись до насіки, то там у кущах майнув хлопець… У кущах, зразу за пасікою. У шапцімазанці… І чобітки червоні… І слідів не було… Бо сніг потім пішов… І мороз, без снігу, був скажений… І вже потім пішов сніг… І панський ліс увесь згорів. Всі штаби болонків і штаби неошкурені горіли. І горіли із чотирьох боків. І люди бачили, і я сам бачив сліди від чобітків з підківками… Тільки зразу їх люди й затоптали. Бо бігали, бігали… а що поробиш? Дубовий жар, як у ковальськім горнилі.