— Так ти, падло панське, ти вважаєш, що отой малий підпалив панські дуби?
— А хто ж іще? Та й люди казали…
— Тобі казали?
— Мені вірні люди передали, що люди між собою балакали…
— Отож, ти хотів вловити малого і віддати пану?
Поборканий сіткою і проколотий гаками кармака, мордатий замовк.
— Ще раз питаю: ти хотів вловити малого для панської розправи?.. Тобі мало тих срібняків, іудо, що тобі пан платить? Вам, псам, платять більше, ніж хлопцям нашим у Лівонії. Вони там кров за короля проливають і гинуть за биті шеляги! А ви тут за хрещеними душами полюєте?
Мордатий стогнав і спливав потом.
— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?
Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за «червоного півня» тобі, як панській стороні, з малого «грабіж брати». А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..
— Згоден… — прошамрав мордатий.
— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.
Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?
— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.
— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три «лиця». Як скажеш мені всі три «лиця», я тебе не цуркуватиму.
Мордатий мовчав.
— Добре. Тоді карти — «лице» чи не «лице "?
— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.
— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є «лице» на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?
— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.
— А як же тобі кінь із сідлом дістався?
— Він мені програв.
— У що?
— Як у що? У карти…
— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й «лице». І я з тебе «грабіж братиму»! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…
Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.
— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!
Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.
Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.
— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..
— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.
І заходився гість своєю бритвою «шаткувати» шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.
Гайдук давився, але все ж ковтав і шматки смушка, і порізану стрічку, і суконне денце.
Хвеська, все те споглядаючи, пошепки завивала і обливалась сльозами. А заволати вголос боялась!
Ще й пес скавулів пронизливо, забившись під піл.
Коли мордатий з'їв усю шапкумазницю і зачав страшенно гикати, незнайомий сказав.
— А тепер я тебе цуркуватиму. Чи в тебе був кінь, а потім у Василя, чи він програв, чи ти виграв, то ви між собою розберетесь… Якщо я спочатку когось із вас не порішу! Тільки одне, без сумніву, ви там одним кодлом були, і ви коня звели з пасіки… Сам знаєш, за нашим дідівським звичаєм: конокраду — цурка! А ти, Хвесько, щоб знала: як у людини волосся добре — скручу голову. Якщо погане — лишиться живий.
Сильніше підтяг кармак. І знову з ран почала напливати кров.
Мордатий замолився, запросився. Вже, видно, ніяка горілка йому не допомагала.
Чоловік перебрав, передивився копистки, макогони, товкачі і знов узяв копистку.
Випростав крізь ячеї сітки пасма гайдукової чуприни, зав'язав на копистці і почав обертати копистку.
Мордатий хрипів. Мукав.