Тут він відчув, що у всьому настала повна зміна.
Наче все примовкло. Навіть цикади своїм тремтячим дзвоном не так вже й докучали.
І гієни без завивання і хихотіння геть помчали від скривавлених ребер буйвола. Шум помахів крил зграї грифів долинув аж до скелі.
Мандрівець тільки встиг покласти на шкіру леопарда поранену тварину і спорядити свинцевою кулею арбалет.
Як на південному березі постало чорне воїнство.
І це не був натовп дикунів, як йому казали арабини, що торгували чорними невільниками.
Всі воїни стояли щільною лавою.
На чверть кроку попереду високий щитоносець із здоровенним щитом, трьома списами і тиквою-горлянкою на поясі. Цей пояс, та ще сандалії і плетена з кори шапочка на голові — ото й увесь одяг щитоносця.
А за правим плечем кожного щитоносця був лучник. Наче приріс до щитоносця. Ці негри лучники були прездорові. Всі на голову вищі від мандрівця, якщо й не більше! Тримали вони здоровенні прості луки з товстих гілок. І довжиною були луки якби не в сажень з двома п'ядями. Сагайдаки за спинами висіли навскіс, так, щоб було легко правицею з-за лівого плеча висмикнути стрілу.
Тут з лівого боку, зі схилу, з-за дерев почулись старечі голоси.
Мови цих старих чаклунів чоловік не знав і не міг її вивчити за ці дні поспішного переходу через річкові плавні, чагарі, переліски.
Але добре зрозумів, що вони кличуть його до себе, і якомога швидше.
Він схопив тільки арбалет на плечі, а звірятко запхав за пазуху і поспішив униз по кам'яній стіні.
Воїни на краю урвища заверещали високими жіночими голосами, коли побачили втечу мандрівця зі скелі.
У повному порядку, по двоє — щитоносець і лучник, воїни скочувались на курний, витоптаний усіма тваринами савани, шлях.
І бігли по двоє, як насилені на шворку намистини. Розфарбований у червоне, із жовтим щитом, щитоносець і геть чорний, з розфарбованим білими смугами обличчям під солом'яною шапочкою із цілим півнячим хвостом угорі.
Мандрівець пострибав між уламками каменів, а тоді вгору під захист дерев.
Під деревами стояли чорні старці-чаклуни і відчайдушно йому махали руками, щоб він поспішав.
І він показав їм, що хоч він і не довгоногий чорний бігун, а бігати здатен справно! Старі радісно закричали, коли побачили, як швидко і легко він підіймається вгору.
Та їх радість була марною…
Коли мандрівець добіг до них, і вони схопили його за руку, щоб потягти під порятунок непролазних кущів, з'явились воїни з блискучими метальними ножами.
Ці воїни заволали з такою силою і гучністю, що чаклуни впали навколішки.
Мандрівець згарячу, а водночас і з відчаю, націлився арбалетом в командира цих метальників ножів.
Головний із вояків опустив руку з ножем і показав, що чужинець повинен піти з ними.
Мандрівець на мигах показав, що він піде, якщо старці-чаклуни підуть з ним. Вони закивали на згоду і всі рушили до висихаючої стариці.
Стрункі, жилаві метальники ножів оточили мандрівця і дідуганів з усіх боків. Розглядали його з усіх боків, мацали зброю, шарпали за одяг. І щось говорили, говорили, наче якісь дрозди щебетали і метеляли при цьому всі головами з безліччю тонких, намащених жиром косиць.
Коли вони прийшли до стариці, то побачили, що один із щитоносців намагається пробити списом черепаху.
Тут сивий чаклун кинувся і щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав доводити воїну.
Воїн нехотя облишив черепаху, і вона посунулась нагору до коріння підмитих повенями дерев.
Мандрівця ні лучники, ні щитоносці не оглядали так нахабно, як метальника ножів. Не простягали рук до його одягу і зброї, до його світлої, хоч і засмаглої, шкіри.
З-за щільного кола воїнів, що оточили його і двох чаклунів, він не бачив небезпечної для себе дії.
А там до останнього клаптя рідкої грязюки нахилився чорний ватажок. Ні, скоріше, він був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами, що й найчорнішого негра рідко бувають. А борідку мав ріденьку — на відміну від цілої копиці дрібних тугих косиць. Ватажок уважно роздивлявся засохлих жабок, сліди сандалій мандрівця, дірочки від самородків у висохлій, розтрісканій на здоровенну луску, грязюці.
Ватажок підняв кілька самородків і сховав у торбинку, зроблену з цілої шкірки мавпочки. Навіть мордочку лишили і зіниці вставили — блискучі жовті намистини.
І зразу ватажок підійшов до гурту. Він і рота не розкрив, і наче всі до нього спиною стояли, а тільки він безшумно наблизився, всі розступилися.
Мандрівець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: «Що тобі?!» А негр показав, що мандрівець разом з воїнами має поспішати на південь. Далі він показав, здіймаючи руки до грудей і все вгору та вгору. І це було можна витлумачити, що треба поспішати до когось великого, чи чогось великого і зверхнього.