— А ти як розповідаєш, що аж все перед очима стоїть! Воно й виходить, що все з тобою було!…
— Та ні… То в мене просто добра пам'ять. І все-все я запам'ятав, що він розповідав. От запам'ятовую — і все!
— Слухай, слухай козаче, а що далі було?!
— Ну, цілу ніч вони пили бузу.
— А що таке буза?
— Та то таке солоденьке, чи кисленьке. Коли як. Пиво із проса. От і татари в Криму і ногайці на Кавказі цю бузу роблять…
— Так їм же хмелю не можна, магометам чортовим!
— Люди, Настуню, скрізь своє «не можна» обминають, як тільки можуть і де тільки можуть! Така людська вдача на всіх світах! Ти краще слухай, бо часу нам лишилось мало. Скоро тобі вертуту витягати. Отож чорні люди пили бузу, били в барабани і танцювали. Деякі так дотанцювались, що попадали і їх корчі били, і піна з рота котилась. Хто зна, чи від бузи, чи від танців? Та їхня чорна цариця в того чоловіка випитувала, а чого він прийшов у їхній край. Якщо йому золото не потрібно, то що? Він і вирішив, що на мигах всього не поясниш, то краще їй намалювати. Ну який із простого чоловіка маляр?
Цьому треба вчитись… Він цариці і намалював те цілюще зілля, яке йому замовили ще в сарацинській землі.
Цариця його і питає, на мигах, а для кого те зілля? То він взяв патичок і намалював на піску старого бородатого діда. Як би це його батько, і це — йому ліки. Як тут всі почали реготати! І цариця так сміялась, що аж за живіт хапалась! Всі реготали так, що ні бузу не могли пити, ні в барабани бити. Дехто і по землі від сміху качався!
— І, знаєш, що через той малюнок сталось? А ось що: звідкілясь негри привели старого бородатого арабина, ну геть схожого на того, що намалював наш чоловік! Старий дідуган захарчований, одні кістки і шкіра теліпається на кістках! У страшному лахмітті та в здоровенній чалмі! Гірше від останнього жебрака в Царгороді чи в Кафі! Той арабин, як побачив нашого чоловіка, то як кинеться до нього і почав з радості плакати і руки йому цілувати.
А зілля на другий день принесли йому цілий оберемок. І знов всі сміялись, коли наш чоловік забрав те африканське зілля. Потім їх усіх: нашого чоловіка, того дохлого арабина і двох чорних чаклунів несли на собі чорні раби аж до річки. А та дівка бранка, чорна, що з ним на майдані «любилась», бігла за ними аж до річки. Там її відпустили з нашим чоловіком на волю. І знаєш, що вони, ті чорні, зробили з ними, коли прийшли на берег річки?! Вони всім їм помили ноги, перш ніж допустили до броду! Нашому чоловікові навіть сандалії помили. Бо він був у сандаліях. А тоді перевели на другий берег! А знаєш, чому помили їм ноги? А тому, щоб чужинці не забрали на своїх ногах а ні крихти їхньої землі! Бач, голубонько, як буває: дикуни, людоїди, а як свою землю шанують!!! А в нас що?
— Ой і не кажи, козаче, що в нас робиться! А що далі було?…
— Вони вже уп'ятьох прийшли до того Тирла Смерті. Там наш чоловік відпустив звірятко, що його від змії врятувало. Він казав, що він ледь не плакав, як із тим звірятком прощався! Він його випустив і вони пішли. А звірятко вперед забіжить, і з-за куща зазирає на нього і щебече! Може, отак із півмилі бігло — то позаду, то попереду. Та потім десь у кущах його родичі защебетали, і воно до своїх таки побігло… А з убогим старцем арабином хитра історія вийшла. Він, виявляється, був при чорнім царі великим чоловіком — головним бусурменським книжником у тих краях за пустелею. Та пожадливий, як сатана, що мало йому було того золотого піску, що йому цар цілими торбами платив! Так він ще й поцупив золоті самородки із царських податків, що царю із лісу принесли. Щоб ти знала, голубонько, там у них такий закон — золотий пісок можна всім мати, якщо дістанеш. Самородки має право тільки один цар одержувати від своїх підлеглих і сусідів. Цар чорний ще пожалів книжникашахрая! Не відрубав голову, а відправив на заслання до людоїдів. Людоїди його не з'їли. Бо, сказали, що він не дозрів — занадто білий і не дійшов до кондиції. А тут якраз і наш мандрівник нагодився.
Він і вивів старого грішника із неволі. Може, людоїди подумали, що то його батько? Як ми для них всі на одне лице, так і вони для нас… Наш чоловік і ніс арабина на собі, бо той геть падав і розбив собі всі ноги! І дивувався наш чоловік: таке воно миршаве, худе, а важкий, ну зовсім не по виду!…
Тільки коли притяг його в столицю чорних, виявилося, що в його дранті сховані ніби ковбаски, зміїні линялі кожі, напхані золотим піском!!! Чорні вельможі хотіли нашого чоловіка стратити! За те, що він без дозволу царя і без його поводирів ходив по царських володіннях! Тепер вже за нього заступився той вчений крадій. Бо так вдало вийшло, що цар їхній повернувся саме з походу за рабами. У той час до царя прийшли посли з якогось сарацинського царства. То почалась суперечка про всякі діла їхні. І ніхто з царського почту не міг переговорити чужих вчених. От тоді й згадали про вченого злодюжку, якого заслали до сусідніх людоїдів. А хтось і каже цареві, що якийсь чужинець без дозволу вивів із заслання цього пожадливого книжника. Дідугана помили, одягли, нагодували і привели на раду до царя.