Той книжник переговорив, переміг усіх супротивників. Цар дуже зрадів, що його вчений переміг, і вибачив його. Тільки тепер приставив до нього трьох слуг, щоб вони при ньому були всі години дня. І стежили, щоб він більше не крав золота… Дивна штука, але той вчений арабин був у всьому іншому, крім золота, людиною вдячною. І він попрохав за свого рятівника. І нашого чоловіка випустили на волю.
— А що було з тією чорною дівчиною?
— Як він пішов назад у пустелю, вона лишилась у місті. Бо там всі чорні, крім прибульців з-за пустелі. Дуже вона плакала, побивалася. Та лишилась серед своїх, чорних.
— Воно, козаче, так і краще! Як кажуть: кінь з конем, віл з волом…
— А свиня об тин, бо не має з ким… Ну, голубонько, ходімо!
— Ой козаче-соколе! Ну давай, ще хоч разочок! Та я хоч краєм ока гляну. Ти ж обіцяв…
— Не скигли! Сьогодні — зась! Іншим разом — обов'язково.
— Ой козаче!
— Пішли, пішли. Бери Василеві торби та гайда до хати! Якби там твій свекор не розв'язав свого небожа. А там мій малий спить!!! — Твердо, з притиском сказав козак і, пружно звівшись, взяв ліхтар і вийшов із стайні. Настя зразу його наздогнала.
Коли вони йшли через подвір'я, Омелько сказав:
— Ага! Ось що той чоловік ще розповідав. Коли всі вони повернулись на Тирло Смерті, від стариці лишилась тільки велика калюжа червоної грязюки. І ніяких звірів там вже не було. Тільки ота гранчаста черепаха пожирала гієнове лайно. Воно за три дні висохло і стало біле, як крейда. І черепаха тим лайном ласувала! Ото й усе, що лишилось від буйвола. А був же буйвіл справді велетенський. Я буйволів у Криму бачив. Той чоловік казав, що африканські буйволи вдвічі більші за татарських. А може, й ще більше.
7. ТАНЕЦЬ ЧОРНОГО ПАЦЮКА
Коли Омелько з молодицею повернулись, нічого в хаті не змінилось.
Тільки було зовсім поночі, бо посвіт вигорів, а в глинянім каганці ледь-ледь блимав вогник.
Омелько тихо попрохав, щоб Настя забрала ті лахи, що вона принесла перше, а замість них принесла повне жіноче вбрання. Будь-яке, хай і помизкане, і подерте. Та щоб добре все згорнула.
Молодиця, тепер вже не плещучи язиком, принесла новий одяг, а попередній забрала. Омелько спочатку переглянув перекидні торби гайдука.
— Матері його ковінька! Тільки час згаяв, ходив по ті торби! Нема в нього пут!
На злосливі слова козака молодиця, прикриваючись полотном намітки, хтиво і лукаво посміхнулась.
Омелько весь бабський одяг, застуючи його від печі, ще сильніше скрутив і запхав у нерекидні торби Василя.
Покликав молодицю, що саме вимішувала під комином у горщику запашну паруючу щербу. Вона зразу кинулась до нього. І він їй дав важку срібну монету — цілий йоахим-сталяр!
— Та що, козаче?! Воно хоч і не подерте, так йому ціна… Та яка там ціна? — Шепотіла Настя, наче відштовхуючи його руку, а сама просто вчепилась в його пальці.
— Візьми! Срібло завжди згодиться! Хоча б від панських п'явок відкупитись! — Говорив Омелько голосно, наче вони одні в хаті були.
— Тсссс! Тихше, прошу тебе! — Шепотіла благально Настя.
— Дурне! Після такої веремії всі сплять, як святі. Бери! У мене зразу після Різдва буде цілий казан отаких талярів!!!
— Тсссс! Ще почують! — Молила пошепки Настя.
— Та не мертвися!!! Я тобі кажу: цілий казан срібла! Старий Пацюк закопав у гаю мідний казан, повний срібла! І тільки мені передав прикмети! Треба зараз поспішати, бо як вирубають ляхи наші гаї, то й прикмети не буде! Оце відсвяткую Різдво та й поїду копати. Тільки земля зараз мерзла. Без мотики не впораюсь… Чи є у тебе замашна мотика?… От і добре! Та дай ще лопату добре обковану!
Настя несхвально просто розпачливо хитала головою, що він отак на всю хату виказує страшну таємницю. І щоб швидше скінчити таку небезпечну розмову, вихопила з Омелькових пальців ваговиту монету. Підлила оліїв ліхтар і поспішила по мотику і лопату до возовні. Без жодного страху…
Ще тільки почало сіріти, а все було готове до подорожі…
І вертута була вже гаряча. І кобку було прищібнуто на гапликах до гайдукової опанчі.