— Ну, малєц, дар Божій у тєбя єсть. Пошлі побистрєє, а то тоска на душє — зельоная!… Ага, знаєш, вот что — я те буду клікать Мєлашкой. Раз ти в лічінє, значіт, і імя у тєбя другоє. І єщьо — єслі узнают, что ти нє дєвка, а мєстний малєц, будут мєньше подавать. Ти всьо молчі. А я ім скажу, что ти нємая, но всьо слишіш. Да ти нє боісь — ми іх всєх об'єгорім!… Ех, гуляй Прошка, рижая кошка!…
— А куди сороку я візьму?
— Да нє боісь ти, Мєлашка. І сороку твою і котомку твою я положу в короб. А чтоб нє задохлась, я подложу под кришку пук соломи. Будєт єй щьолка для диханія, да нє вилєтіт… Ну, пошлі, Мєлашка!
Хоч під личиною тьопати до містечка було важко з незвички, але як же цікаво! духу хропли і рдились. Повз них пропливали широкі і важкі сани. Люди озирались на лицедіїв з острахом, здивуванням і цікавістю. Щось межи собою перемовлялись.
І це було так захоплююче — ти їх бачиш, розумієш, хто вони. А вони бачать лише волохату козячу шкуру і дерев'яну козину морду. Особливо весело було на дітлахів дивитись. Вони вирячали очі і на козу, і на ведмедицю. Деякі і рота роззявляли. Старші тягли їх за собою. А малі все зачаровано озирались на лицедіїв із ведмедицею.
Ярмарок був знаменитий. Продавали і з саней, і з землі, із столів, що винесли на вулицю, з діжок, які понакривали дошками. Продавали і просто з рук, з козубів і кошиків.
Лицедій Прошка добре застерігся від якогось вибрику Марьванни. Другий кінець ланцюга, що кріпився на товстенній шкіряній обручці, він замкнув на велике кільце в носі ведмедиці. Коли він припасовував ланцюг до кільця в носі, Марьванна не пручалась, не рикала, чи якось висловлювала своє незадоволення. Навпаки, вона лагідно вуркотіла і по черзі підіймала свої передні пазуристі лабети.
— Чуєт, стєрва, что ідьом, і будєт пожива. Раз урчіт — будєт хорошій поднос. Я єй вєрю, вот тє крєст!
На передмісті, тут поза тином, сани з горами замерзлих рибин, міхами картоплі та маку, купки чорних та білих овечок на прив'язі біля саней і кози, і телички, і волики залигані. А сіряків і добрих свит, дерг і кирей з відлогами, кожухів та кобеняків, полотняних запраних ногавиць і нових купованих шароварів, над стоптаними ходаками та пудовими, мащеними щедро дьогтем, чоботами.
І дітлахів тут товклося цілими зграйками. Всі вони одразу повертались до странніх, тикали пальцями, навипередки щось кричали старшим. І не добрати, бо одне одного неребивало.
Тимко шарпонув за кожух Прошку і мотнув «козиною мордою», показуючи на великий гурт дітлахів.
— Нєє! — Схилився Прошка до козиної машкари — Ето крєстянє. У ніх нєт єщьо дєнєг. Віш сколько продают? А сколько покупают?… Дєньгі єсть возлє корчми. Ну, і у мєщан. Імто ми с тобой, Мєлашка, і покажем мєдвєжью науку! Дійсно, біля довжелезної корчмизаїзду було багато зовсім інших людей.
Товклися тут міщани в добрих поцяцькованих свитах, тонкої виробки киреях, справних жупанах та кожухах. І чобіт сап'янових було чимало. Ну, і ще виступали півнями паниляхи у червоних і зелених кунтушах. Були тут і їхні гайдуки, які зайди, які з місцевих. Ще побачив Тимко кількох людей смаглявих, чорнобородих у довгих каптанах, гостроносих, тонкої шкіри, чоботях і гостроверхих смушевих шапках. Під самою корчмою стояв рудий, аж червоний, гостроносий чоловік у якомусь чорнім довгім каптані, шкіряних капцях і пухнатій лисячій шапці. Він стояв за триногим столом (щоб стіл не падав, він підпер його кийком) з цілою горою шапок. А праворуч від стола на санчатах стояла діжечка з оселедцями.
Отут якраз і спинились лицедії.
Прошка задудів щосили у свою берестяну дудку. Зразу ж ведмедиця підвелася і почала кланятись на всі боки.
Не встиг Тимко й отямитись, як навколо щільною стіною стали люди. В одного із панських пахолків у руках була полив'яна баклажка, заткнута довгим чіпом. Лицедій Прошка миттю зауважив цю баклажку в руках веселого підпилого пахолка. Він ще сильніше задудів і тонким дурним голосом закликав до люду:
— Люді добриє, хрістіянє! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєж'ю науку! Да вся штука в том, что нас вчерась в корчму звалі, і ми там пілігулялі!… Марьванна, покажі, как ми в корчмє гулялі!
Лицедій Прошка запхав за полу кожуха дудку і підхопив бубон, що вже метелявся в нього на поясі. Лупонув кілька разів кулаком у бубон і злегка непомітно штурхонув ведмедицю ногою по лапі. Тварина звелася на повен зріст і почала розгойдуватись і махати нередніми лабетами. Прошка лупив у бубон, наче намагався його геть знищити, а Марьванна все тьопала на місці і тепер вже підіймала і опускала лабети.
— Марьванна! — Закричав їй Прошка. — А как ми пєсні пєлі? А? Спой чесному народу!