— Чому?! Чому?!
— Тому, синку, що пацюки танцюють у двох випадках — чи коли їх «чарівною сопілкою» викликають, чи коли чума починається! У мене була тоді сопілка. Звичайна, не «чарівна». Значить — чума! Я граю все сильніше, а відхожу все назад і назад до корми.
А чорні дівчата розійшлись — витанцьовують, аж голови позакидали назад. І люди дивляться, як пацюк із негритянками «танцює». Регочуть всі, у долоні плескають… Я мигом до каюти. Наказую Ахмаду: «Подивись, чи є вода? Зачинись у каюті. Відчиняй тільки мені. Якщо вибиватимуть двері — стріляй! Хто б не був — чоловік, жінка! Все одно стріляй!» «Щось сталось, дядечку?!!» Злякався Ахмад. Я й кажу йому: «На кораблі чума!» «Хтось помер?!» — Вже зовсім злякався Ахмад. «Ще ні! Але чорний пацюк вже танцює! Швидко зачиняйся і набий обидва пістолі!» Ахмад зачинився, а я в каюту до капітана. Він сидить з пілотом і вином смакує. Я йому кажу по-турецькому: «Страшна новина! Страшна таємниця!» Він мені: «Та кажи швидше!» «Не можу, капітане. Тільки вам особисто, віч на віч!» «Не бійся! Це мій небіж. Він турецької ще не знає. Тільки іспанську і трохи арабську розуміє!» «Ну, тоді слухайте, капітане — чорний пацюк вже танцює!» Він аж закашлявся.
Відкашлюється, віддихується, слова ніяк не може вимовити, нарешті прохрипів: «Ти, ти… не помилився?!» «Підіть, канітане, і подивіться! Що таке чума, я знаю сам. Один раз лишився живий. Може, й цього разу кирпата не зачепить…» А в обід у нас вже був перший покійник — левантійський купець. А за ним пішло! Одним словом — чума! Люди справді збожеволіли, коли хтось зрозумів, що це не просто пошесть, а чума. Кілька матросів вирішили спустити човну на воду і дістатись до гішпанських островів. Вони десь там ліворуч були від нас не дуже далеко. Та за човен вчепилось чимало людей. Зчинилась бійка. І всі разом із човном попадали у воду. Човном їх згори і прибило. Від другого човна капітан і його небіж аркебузами відігнали — двох убили, трьох поранили. А що доброго встиг зробити капітан, то наказав спустити вітрила і зарифити їх, бо насувається буря. Справжній був капітан — не міг привезти чуму на власному кораблі в своє рідне місто! А чума, скажу тобі, найстрашніша і найхитріша смерть! Якщо протягом чотирьох днів після смерті останнього чоловіка ніхто не захворіє — значить, цього разу більше ніхто не захворіє.
Корабель зносило поволі-волі на захід, до гішпанських берегів. Коли на сьомий день ми побачили на обрії блакитні шпилі берега, нас лишилось: я, Ахмад, капітан, «ідальго» та ще один викуплений бранець. Капітан зразу повелів кинути якір. І стали ми чекати ночі…
— Чому?!!
— Як — чому? Чужа земля — Гішпанська! Хто ступить на берег, того зразу почне стража допитувати. І в карантин посадять!
— Це така в'язниця?
— Ні! Це такий будинок, чи будинки за огорожею-муром, де прибульців тримають і чекають, чи не почнеться серед них пошесть.
— Для чого чекають?
— Щоб, якщо чужинці захворіють, то щоб там вони і сконали. Тоді далі пошесть не піде по тій землі. Бо всяку пошесть несе перехожий.
Поки не настала ніч, ми всі приготували для пожежі. Коли ж настала ніч, капітан зробив заміри зірок на небі. Записав геть усе у свій портулан.
— Що воно таке — портулан? Книга? Як ото Коран?
— Ні, це малюнок берега моря на пергамені, і на ньому записано шлях для корабля з усіма прикметами.
Ми позакладали скрізь запалені аркебузні гноти. У пороховім погребі залишили заналену жаровню. Коли наш човен був біля берега, на кораблі лупонув вибух. Весь корабель охопило полум'я. Хоч корабель розвалило вибухом надвоє, уламки на воді тримались довго і добре горіли. Світло досягло аж берега…