— Яка вона, та гарота?
— Та нічого особливого. Гарота й усе. Залізний обруч на стовпі. Туди засовують голову людині і тим обручем притискують до стовпа, і людина поволі конає. Таки правдива гішпанська приказка — треба стерегтися солдата-дезертира.
— А що було далі з гідальго?
— О! Зразу, як почули ми розповідь французького женця, змінив наш ідальго зачіску і одяг. І взагалі, був поштивий і кмітливий чоловік. Я його почав навчати фехтуванню. Звичайнісінькими лозинами. І йому воно добре йшло. Думаю, що міг би за який час сам стати майстром двобою. Після того прочухана біля джерела в горах ми з ним більше ніколи не сварилися.
Здібний був чоловік — шість мов знав. І писати, і читати і розмовляти міг! Шість, цілих шість мов!
— Батьку, Батьку! Він знайшов свої дідівські скарби?!
— Щиро сказати — і не знаю, чи були там ті скарби?… Може, там було правди тільки те, що він жидовин.
Ти краще слухай, що далі було. Довго, важко і небезпечно, і манівцями ми йшли до святого Сант Яго в Компостел. Після того, як відбули ми молитву у храмі святого Сант Яго.
Слухай, ось що забув тобі сказати: там у храмі — найбільше у всьому світі кадило, зветься «Фуего»! Підвішене на ланцюгах. І щоб ним покадити, його тягнуть за линви аж вісім ченців. І воно, таке здоровило, літає над самісінькими головами прочан і всіх ладаном обкурює.
Отож, як відбули ми покаянну молитву в храмі тамтешнім, нам усім дозволили пришити на капелюхи скойки від морського слимака, що зветься морським гребінцем. Ми пішли тепер до французького кордону відкрито, не криючись. Всім, хто нас про щось питав, ми показували такі папірці, що свідчили про нашу прощу і скойки на капелюхах — ознаку прочан. Так ми дійшли до славного міста Толедо, де кують такі чудові клинки! Тут наш «ідальго», тільки тепер він вже був «студент» із якоїсь Саламанки, зник. Та у нас трапилась пригода — захворів на пропасницю наш капітан. А нам з Ахмадом без нього було б важко вибратись із цієї чортової Гішпанії! Та й як ми могли його в біді і слабості кинути одного?!
Так що нам було не до ідальго. Тим пак, що з самого початку ми домовились після прощі до Сант Яго розбігтись по своїх стежках. Пішов я в Худерію по лікаря. А Худерія — то колись було жидівське місце в Толедо.
Прегарне місце — вулички чисті, стіни вибілені, на стінах висять горщики з квітами. І квіти всі квітнуть! І бачу: по вулиці іде така красуня, така красуня! Здуріти можна! І, присягаюсь, і зараз мені здається, що з нею йшов наш «ідальго» дон Пабло. У плащ загорнувся до носа, капелюха крислатого насунув на очі. Він пройшов повз мене і нічим не показав себе. Але на виголеній щоці я таки примітив «Троянду Багдада». Я йшов із зовсім відкритим обличчям. Якщо він себе не виявив, то так йому було треба. Молодець! Я теж так тримав вид у Африці. А та красуня, просто казкова. Але очі в неї такі хижі, що тільки сліпий не побачить, що вона курва! Дуже вона була красива! Аж страшно стало. А ти, синку, вважай, що баб я не дуже боюсь. Ні, може й боюсь, та тільки не в блуді. Там я поки ще в силі.
Більше ні красуні, ні того «ідальго» нашого.
Приходив лікар, пустив кров нашому капітанові. Йому стало ще гірше.
Тоді я натовк горіхів кола, підсипав туди одного африканського зілля. І зразу капітан почав оклигувати. Настільки, що ми вже не годували його у заїзді, а він почав при наші допомозі через дорогу ходити до харчевні, по-їхньому «бодегона». І ось у суботу сидимо ми в бодегоні і їмо гарячу баранячу голову та юшку із свинячих ніжок, заправлену шкварками із нутряного сала. Прийшли водоноси за наш стіл. Сьорбають свинячу юшку та щось між собою весело базікають. Бачу: капітан починає краплинами поту вкриватись. І ложка в нього починає труситись, ляпати на стіл. Він кладе ложку і показує нам пальцем: «Небезпека!». Він вже не міг їсти, але ми з Ахмадом досьорбали юшку, вичистили окрушинами хліба миску. Капітана аж чіпає. Але я не можу виказати перед гішпанцями, що я їх боюсь. Якщо доля за мене, то і їхні підлоти — ніщо! Бо я зрозумів, що капітан перелякався розмови водоносів.