Взяли ми капітана під пахви, бо його вже знов лихоманка б'є. До нас слуги, що ми не заплатили. Тут ніяк мені битись не можна — капітан нас «попередив»! Капітан лається. Слуги не пускають, бо ми не заплатили. Нарешті прийшов хазяїн і все з'ясувалось, що капітан заплатив заздалегідь, а пахолки не знали. А капітана аж тіпає і хвороба, і страх і гарячка, щоб швидше нам розповісти, що він від водоносів почув. Вивели ми його на вулицю. І він нам показує, щоб ми його до водограю відвели. Там вода плюскотить. І якщо близько стати до шумовиння, то тим, хто проходить повз водограй, слів за плюскотом води не дібрати. А йому ж нам треба все розповісти або арабською, або турецькою! Розумієш?!
От нам капітан переказав, що водоноси базікали. Ніби в Худерії якийсь багатий студент винайняв старий жидівський будинок. І почав там влаштовувати вечорниці з гарними дівчатами і такими студентами і неробами, як і він сам. І туди стала вчащати найвродливіша розпусниця з усього Толедо! І хоч була вона гуляща, та поки він на неї не витратив цілу калиту ескудо, вона під нього не лягла. Ну, а щоб ніби гріха не було, вона взяла та одну із своїх спідниць і повісила на фігуру Діви Марії!!! Щоб, значить, перелюбу не бачила…
— Хіба таке можна робити?!! — Скрикнув переляканий Тимко.
— Ну гішпанці вони, розумієш: гішпанці!
І коли вона оте зробила, студент розсміявся. А вона те, курва, запам'ятала. І потихеньку, поки він ще після перелюбу та вина кріпко спав, побігла в інквізицію і розповіла, що він отако непоштиво сміявся. І його сторожа і монахи ще тепленьким взяли у ліжку. І мало того, що він блюзнір, то виявилось іще, що він нехристь таємний! Тепер його допитують в інквізиції. А в старому жидівському будинку зробили обшук і знайшли сатанинські книжкизаповіти. Були ті книги, і золото ще, замуровані в стіні. І якби не досвідчені інквізитори, там би і скарби і чародійські книги лежали б та лежали.
Як розповів нам капітан все, то вирішили ми вже й до заїзду не заходити. І Бог з ними, з тими лахами. А зілля африканське я з собою у торбі завжди носив. Ніде не лишав, куди б не йшов. Потягли ми нашого капітана на той базар, де селяни з околиць сіно, солому і дрова продають. Зразу знайшли погонича двоколісного воза з мулом. Посадовили тули капітана, підмостили йому соломи під боки та й чкурнули зі славного міста Толедо… — А що з гідальго далі сталось?
— Отут загадка…
Якщо це був наш ідальго, перевдягнений у студента, то йому кінець. Бо з тієї гішпанської інквізиції щоб таємні жиди чи багатії живими повертались, я не знаю. Але… але ще трапилась одна зустріч потім вже, коли ми тільки з Ахмадом мандрували в наші християнські землі. На одній дорозі назустріч нам їхала гішпанська рота кавалерійська. І ротмістром був наш «ідальго».
Він уважно, уважно на нас із Ахмадом подивився. Відвернувся, дав якусь команду, і рота пішла широкою риссю. Ми й мигнути не встигли, а вже тільки побачили крупи останніх коней крізь куряву.
Тоді з Толедо і почалась наша втеча. Може, ніколи я так не тікав, як тоді! Ні, брешу! От цього разу із Криму тікав, мов навіжений! Бо в Криму людей багато тільки на торжищах, на майданах. А так на дорозі, десь оддалік від міста тебе видно, як боба на долоні. Цього разу все було важко від самого початку. Які б я хитрощі не влаштовував, а мене при всіх вереміях ніколи і ніхто не зачепив. А цього разу, вперше, коли я хитрість закрутив, мене ж хтось із православних моїм же колієм по ребрах!!!
Друге: я навіть не можу згадати, де я свого дивного коня згубив. Всяке буває із людьми, але не зі мною! І твій чарівний пес Бубка десь, кудись щез! І ще з тим Сабітом — мандрівочку мені в Магріб пропонує, що треба вміти, як від неї відмовитися і не посваритись. В Магріб, бач, кличе! Поплисти з ним туди — смерть. Відмовитись — запідозрить, почне мудрувати, доскіпуватись, а чого це я відмовився? Та ще від такої славної оборудки?… А тікати в ту мить із Криму я ще не міг. Був заслабий.
Я йому і кажу: «якщо я трохи походжу, і розійдеться забита нога, і відпустить спину, я буду радий і щасливий бути твоїм співтрапезником!» І почав я ходити до гавані. Скажу тобі: скорботне то діло, синку! Ой скорботне! Кожен Божий день, кожен, на бусурманські кораблі наших бранців вантажать. І християнські кораблі не раз і не два бачив! Приходили у Кафинський порт за православними рабами! Отак висмоктують нашу кров усі, кому тільки не ліньки.
От тепер слухай далі і запам'ятовуй. Може колись знадобитись! Тут у Криму, в невільничій Кафі і без мене дервішів, суфіїв і каландарів вистачає! Тому я лишився дервішем, тільки таким тихим. Уже в Кафі я до молитви нікого не закликав, перед усіма зікру не танцював!