Мовчала у відповідь і згадувала розказані морю таємниці і надії, співставляючи з тим, що отримала – невесела виходила розповідь. Неначе хвилі нашіптували сюжети нових карколомних фільмів з нею у головній ролі, а у результаті її вигнали з кінозалу і тепер не дізнатися, чим все могло б закінчитися. Хотілося залишитися там біля моря і одночасно ніколи не повертатися. Вона не любила усе те, що болить, коли хвилі відносять назад.
Єдине, що вона знала – море окрилює і витягує з душі щось таке гарне, що й уявити ніколи не могла. Тому що море не тільки дарує себе і свою любов, але й повертає тобі себе справжню, а уся вдавана холодність – просто мікс з впевненості і невпевненості в собі.
На малюнках почали зустрічалися будинки. З ганком і галявиною як розрадою від самотності. Величезними вікнами як ознаками гостинності. Тільки двері збоку і зачинені. Зате димар з промальованими цеглинками. І дерева, здавалося, всміхнені.
Усе, що ми любимо, чого боїмося, щоночі у пам’яті архівується. Усе, що старанно ігнорувалося, на полях нотатника ранком з’являється. Потім сторінки закінчуються. Нотатник викидається. Добре, що життя на цьому не спиняється.
Пляж безлюдний. Прибій обіймає ноги. Вона закрила нотатник і без жодної тривоги подумала, що вона сама – хвиля сьома, бо лімфа має такий же сольовий склад, що й морська вода, і їй невідома утома. Море живе в кожному з нас. У кожного з нас своє море.
Навстіж вікна відкривати і сидіти на підвіконні
Холодний білий екран. По ньому з невідомої далечини у нескінченність біжать наввипередки слова. Піском просочуючись крізь пальці, рядки-скитальці кружляють у власному вальсі. Не виходить зібрати до купи думки, подумаю про усе завтра вранці. На годиннику вже друга половина ночі. Мені б заснути, але поки не хочу. Після опівночі звичні правила не діють. Це час, що належить божевільним – закоханим у когось чи свою роботу почуттям суцільним, а також самотнім і вільним (за власним вибором чи вдвох). Однак у момент часу, коли один день змінює інший, легко втекти від реальності, занурюючись у мрій чортополох.
Влаштувавши переполох, у скроні стукає серце, проганяючи сон. За вікном нібито дощ, з пульсом в унісон. Взагалі-то я люблю зливу, але цього разу просто обрушується з підвіконня сніг, шукаючи новий для сну нічліг. Глибокий вдих і видих, а очі заплющуються самі. Місяць на небі трохи світла приберіг. Спокійно і тихо час сповільнює біг. Мрійники навряд врятують цей світ, але без них тягар нашої тверезої поміркованості і закостенілого розпачу був би важчим разів у три щоразу, коли здійснюємо новий на дистанцію забіг.
Ніби Махатма Ганді щоночі помираю, коли лягаю спати, але на ранок народжуюся знов під шелест голосів. Мені наснилося, що усі поспішають здатися на милість Богів, а я стою на узбіччі і дивлюся з тугою на світ холодних льодів. Сонце замерзло вперше за багато тисячоліть, залишивши трохи про тепло спогадів. Однак кутики твоїх губ пливуть вгору і мені більше не холодно. Про тебе мало що знаю – ні твоїх розчарувань, ні перемог. Тебе самого я ніколи не зустрічала. Можливо, купувала фарби, загострювала олівці і в уяві малювала. Хоча Фрейд першим висловив думку, що ми зустрічаємо тільки тих, хто вже існує в нашій підсвідомості. Тому твоя посмішка – мій розмитий орієнтир. Якщо ти з графства Чешир, то я буду королевою друїдів і навчу тебе магії епізодів.
Хочу так багато тобі розповісти, але думки штовхають і випереджають одна одну, зовсім не слухаючись мене. Лише встигаю викрикнути через плече: втечу від реальності зафіксовано і, якщо не боїшся дощу, давай просто погуляємо там10.
Знімаю корону і стаю картиною, дівчиною зі світлин Родні Сміта11. Завмирай і дивись на мене. Просто дивись. Ми ніколи не подорослішаємо. Тільки не сьогодні. Бери мене за руку і летимо увись. Усе, що мені потрібно – говорити з тобою або змусити тебе сміятися. Забудь те, яким ти був і лети за мною, не оглядаючись назад. Між нами вода і над нами теж вода. Яскраві вогні зустрічаються з ангелами на небесах.
Забиваючи голову протягом дня дурницями, запиваючи невдачі відчаю бокалами, стаємо примарами. Замінюємо радість дискохолами, совість заспокоюємо капіталами. Але тут, у моєму сновидінні, будемо навстіж вікна відкривати і сидіти на підвіконні, захоплюючись кольорів переливами та милуючись небосхилами.
Давай політаємо тихими кварталами, повільно, мов гірськими перевалами. Моє місто не спить, ніскільки. Прикидається ледачим і тільки. Тиша довкола така тягуча, не турбуй її, вона – скороминуча. Скоро заведуться мотори, кожен поспішатиме до своєї контори, утворюючи спокою руйнатори – затори, близько дев’ятої вмикатимуться монітори. І так триватиме до вечора або до ночі.