Я до чого це все, друзі, веду: немає нічого страшного в тому, що одного разу губляться орієнтири, а ми – такі, якими обираємо бути самі, і шепіт за спиною нас не визначає, особливо щось на зразок «у вас нестандартна фігура, невиразна була промова і взагалі – беріть ось це ліпше, бо все одно не знайдете щось краще». Знайдеться.
Коли ти не знатимеш, куди йти, почнеш ступати повільно і обережно, уникаючи краю, навіть якщо ці хиткі рядки нетривкі – все, що маєш. Мені не подобається ідея з виходом із зони комфорту, але постійно розширювати власний простір – думка хороша. Треба тільки не пручатися і не кидатися бігти в протилежну сторону, залишаючись у вічних пошуках.
І одного разу ти перестанеш бути повільним водієм, а інші – постійно обганяти тебе, притискаючи до узбіччя, звідки і в канаву зіштовхнути можна прямо униз обличчям. Можливо, нової тебе почне цуратися останній друг. Так буває, що ті, хто підходить тобі на сто відсотків – раптово перестають до тебе підходити і вітатися взагалі. Такі удари не те щоб в спину, а навпаки. І коли ти будеш лежати одна на холодній землі, хтось чужий вкриє тебе плащем. У певний період життя ми зустрічаємо когось, хто виявляється необхідним саме у цей період. Такий дивний закон тяжіння. Ти шукаєш відмички того, що люди називають «влаштуватися у житті», відпустивши світом свою самотність на власні хліба.
Ти перестанеш дивуватися запитанню «Ти щаслива?», бо варіантів відповіді насправді три – «так», «ні» і ще «ой, все, мені треба йти». Інше з улюбленого – «Сенс життя?». Давай розповім про свій.
Ось дивись, мені років сім: книжки, подружки, іграшки і перша медаль. Подобається з батьками їхати у далі і мені не відомі печалі. Ось тут мені чотирнадцять – дивного кольору волосся і величезні до щастя вимоги: мені не потрібні більше миті радості – необхідний тріумф, а ще потрібно неодмінно всім подобатися – дурна підміна щастя, але від неї непросто позбутися. Років так у дев’ятнадцять мені захотілося закохатися або щоб мене полюбили, а краще і перше, і друге і компот. Потім щастя мені здавалося в тому, щоб кожному допомогти, ну або хоча б навчитися вписувати себе в прийняті рамки, як в дитячі прописи, жити без особливих втрат, на худий кінець – робити, що подобається, і по можливості не накоїти біди.
Цей нехитрий пасаж до того, що бути щасливим – цінувати сьогодення. Про сенс життя, напевно, наступного разу. А поки захід сонця залишить після себе гіркуватий присмак прибуття у кінцеву точку, після чого думки наближатимуться до спокою. Вночі все стане простим. І тихим настільки, що чутимеш звук будильника у когось в квартирі через ще сплячу вулицю.
У жінок – усе серце, навіть голова
Певно, правий був Августин Аврелій, сказавший, що жінку з ребра, а не голови чи коліна, створив Бог навмисно. Жінка ніколи не буде і не повинна бути на першому місці. Її місце – поруч, на рівних. Ні вище, ні нижче, аби у потрібний момент вона могла взяти за руку або відійти в сторону і не заважати. При цьому відійти так, щоб не загубитися із зони уваги.
Вченими доведено, що емоції допомагають відправляти інформацію в довготривалу пам'ять. Якщо врахувати, що жінка – одна суцільна емоція, то уявити складно, скільки усього вона пам’ятає. Якщо світ чоловіків – логічний, чітко ієрархічний і структурований, стабільно емоційний, то жіночий описує фраза «так…ні…напевно». Жіноча сила не в твердженнях на зразок «я все можу», а зовсім в іншій площині – там, де треба втішати тих, кого ранять, посилаючи їм розраду, і бачити посмішки з-поміж сліз, заспокоювати і зцілювати, надихати і підтримувати. Тоді жінка перемагає, а якщо здається, то диктує умови переможцю. Бо вона здатна жити миттєвостями, але завжди претендує на щось більше, навіть не говорячи про це.
У жінок – усе серце, навіть голова, бо так влаштовані – без здатності на гомеопатичні дози ніжності. Ми прив'язуємося іноді занадто сильно, тому що нам життєво необхідно віддавати турботу, увагу і тепло. Якщо, звісно, це цінно і потрібно, бо у тому, щоб битися головою об намальовані двері – цікавого мало. Через це прикраватися «чим менше жінку ми любимо…» можна, але недовго. Бо якою не була б любов, в'янучою швидко чи квітучою довго, її треба буде пересадити у грунт повсякденного життя.
Знаєш, Луї ніколи не приходив на побачення до Вів'єн18 без маленького букета фіалок, а на прощання подарував коханій своє серце і горщик із квітами, які зів'яли, тільки-но вона отримала звістку, що Луї більше немає. Вів'єн покинула рідне місто, і її сліди загубилися в післявоєнній Європі, але це й досі одна з найбільш захоплюючих історій. Тому що вона могла б стати королевою Парижу, але не змогла зрадити серце. І важливі не якісь там штампи, а баланс і гармонія, які наступають в жіночій душі, коли поруч правильний чоловік. Можливо, нам дійсно потрібні ті, хто змушує відчувати нас живими, бо на якомусь рівні ми відчайдушно хочемо бути присутніми у теперішньому більше.