Волошки з поля
Того дня навігатор зіграв з нею злий жарт, завівши світ за очі. Вийшовши з авто, опинилася посеред поля, на якому колосилися хліба і цвіли волошки, синьоокі і у світлі сонця, що сідало за обрій, блискучі трішки. Сонце залишило вицвілі смужки у її волоссі.
Меггі Нельсон23 назвала одну зі своїх книг «Волошки», будучи безмежно закоханою у колір цих квітів, який дозволяє відчути, що у будь-якому розпачі ти не самотній. Недаремно «Kind of Blue» вважається найращим джазовим альбомом, шедевром Девіса.24 Гете називав синій кольором переживань, любити який може божевільний. А вона любила і колір, і квіти, абсолютно не відчуваючи себе божевільною, але і вільною – теж ні.
Вона любила розмовляти з кімнатними рослинами у коридорах і залах бібліотек, не будучи до кінця впевненою, що вони чують і розуміють, проставляючи у формулярах ім’ярек. Просто їй було шкода, що інші на них уваги не звертають. Люди взагалі дивні і до усього звикають, хоча їх любити просто. Так просто, що складніше нікуди. Тому їй хотілося як Маленький принц накрити скляним ковпаком від усіх вітрів світу і пересудів свої думки й недомальовані етюди.
Пила каву на автозаправці зосереджено і повільно. Перед очима стояло поле волошок, а він десь проживав своє життя. Здавалося, кава охолола б швидше, якби він опинився поруч. Згадувати про нього було як думати про домівку, коли до неї кілька сотень кілометрів після повороту ліворуч.
Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, але усі слова хотілося залишити на завтра, описати усе довкола його ім'ям, аби наректи минулим уже зараз. Їй довелося визнавати, що буває спокійно і затишно, коли нею керують, але тільки якщо вона сама того бажає. Як доля далі б не склалась, вона вірила його словам, навіть без бланків довіри, віддрукувати які він не встиг. Вона була близько до моря, але там їй не спалося. Зовсім. Чайки кричали, що він не повернеться, який там сон? Швидше б настала осінь, яка тихим сумом і шелестом листя обплітає балкон.
Найгірше – це те, що в можна охарактеризувати як відчуття непотрібності. Якщо ти хоч раз щось подібне відчував, знаєш, наскільки це гірко. Така собі фобія меншовартості, що змушує з поля зору зникати знову. Щоб відволіктися, вона загадувала бажання і умови їх здійснення. Коли, наприклад, ота жовта «п’ятірка» поверне ліворуч, усе вийде і справдиться, якщо направо – доведеться чекати, поки справи налагодяться. Якщо кроків до навчальної аудиторії кількість непарна, надійде звістка, а якщо парна – надія ілюзорна і примарна.
Зрештою, яка різниця, отримає вона від життя те, на що чекає, чи ні? Тільки б не зраджувати собі і зі спокійною совістю спати. Знати, що може звалитися на нас у будь-який момент часу, так само неможливо, як, за словами Флобера, вимагати апельсинів від яблуні. Можливо, вона згадуватиме день, коли він прийшов до неї і сказав: – Вирішено. Тепер я буду жити тут, звикай. Чи якось так: давай разом, а не один одного навпроти, сподіваюся ти не проти. Можливо, такого не трапиться і залишиться надсилати привіти, бо вони врешті-решт були знайомі.
Обираючи вранці що вдягнути, вона запитувала себе не «як хочу виглядати», а «що хочу відчувати». І це допомагало. Друзі говорили, що Всесвіт влаштовано просто: на два метри глибше копай і відходь на п'ять кроків убік, щоб подивитися на ситуацію зі сторони – тоді життя буде дійсно чимось важливим, а не мріями про щось важливе. Потрібно було дати часу змін можливість її наздогнати.
Знайшла книжку Сенкевича і вирішила перечитати. Однойменний памфлет Хвильового її свого часу вразив, але тут історія інша, хоча питання «Куди йдеш?»25 так само полишає за собою сум’яття. За переказами, це запитання апостол Петро поставив Христу, а той відповів: «У Рим, щоб знову прийняти розп’яття». Вона зрозуміла, чому втрачають голови і розв'язують війни або присвячують своє життя тому, щоб описати це словами, і вчилася бути терплячішою до людей, хоча ті навряд помітили її завзяття.
Можливо, їй у них не вистачало глибини занурення. Та ті, які повинні бути у житті, обов'язково у нього прийдуть. Просто, можливо, поки ще десь у дорозі. Змайструвати б для них ліхтар, що світив би волошковим світлом, прокладаючи шлях невагомо і непомітно, закликаючи ніби інструментальна п'єса для фортепіано, яку добре грати в ранковій тиші.
Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, розглядаючи, ніби турботливий антиквар, і усе, що їй було потрібно – сім нот, бемоль, дієз і бекар. Тим часом мелодії Філіпа Уеслі і Джефа Баклі нагадували, що по-справжньому прощатися вміють ті, у кого два серця, бо одне з них легко перетворити на попіл.