Та раптом згадую східне прокляття «щоб тобі жити в епоху змін» і розумію, що деяким людям комфортніше у темні часи, коли відкривається нагода повністю себе реалізувати. Час – це щось таке, що потрібно пережити. У стародавніх греків було два позначення його – Хронос і Кайрос або час-послідовність і час-миттєвість.
І ми дійсно могли бачити епізоди, яким не притаманні були людські черствість і зверхність, коли важливішою ставала тим, хто опинився у біді, допомогти можливість. У найстрашніші часи ми переживаємо загибель інших як втрату когось зі своєї сім’ї, несемо квіти і лампадки, здаємо кров у пункти прийому, працюємо інтенсивніше, не відчуваючи втому. Можливо через те, що ми всі з однієї глини створені, твої ноги ступають у сліди мною залишені, а Бог відповідає трьома способами. Говорить «так» – і дає, що ти хотів; «ні» – дещо краще; «терпи» – і дарує найкраще.
Ось чому Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися. Пристрастей і емоцій, які обов'язково через край, завжди буде багато, тому що так або ніяк. Помиратимуть твої боги і ти сам. Твоїм життям проходитимуть ті, хто буде виносити мозок і розбивати серце, яке буде голосно кричати, що все марно і даремно. Та будуть і ті, хто зможе ремонтувати душу і повертати додому, ніби маяк. Хай там як, але ми завжди набагато ближче один до одного, ніж може здатися на перший погляд.
Ми чудові з усіма нашими тріщинами і сколами. І я не знаю, коли ти дійсно стаєш жорстоким – з першими зморшками або першими втраченими мріями, але завжди пам’ятаю слова священика Яна Твардовського, що за тим, хто тобі дорогий, треба доглядати, немов за дитиною, щоб вона не мерзла, не бешкетувала і часом не втекла. Якщо люди подібні до книг, то головне – гортати дбайливо, не загинаючи куточки невміло.
Ісабель дивиться як плачуть люди в транспорті і не перестає сподіватися. Дорослі, на відміну від дітей, плачуть без схлипувань і драматичних зітхань. У трамваї, зупинці автобуса чи вагоні метро завжди однаково мовчки з поглядом в одну точку. Та тільки вони спробують знову стати дітьми, по-справжньому гірко виплакати усе хвилини за три і знову жити з легким серцем далі, стане легше і простіше до невпізнанності, бо ми просто любимо надумані складнощі.
Можливо, тому так складно з емоційно закритими людьми, коли один невірний жест – і серце знов закрили на замок, а ти раз по раз перебираєш зв'язки ключів у пошуках того, який би підійшов.
Ісабель дивиться на дощ в Макондо і людей, які їй схожі на пташок. Сьогодні тут, а завтра – тріпнули крильцями і полетіли, вперто чекаючи тепла долонь, але, щоб не стати полоненими, тримаючись осторонь. Столики в кав'ярнях розраховані на двох, а барні стійки – на одинаків. Але ми з однієї великої зграї і колись зустрінемось на перехресті – справжні, автентичні, без недомовок і секретів. Ми і ніхто більше, крім нас.
Поки ще зустрічі не настав час. Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися, подумки пишучи нам усім листа. Завтра вранці вже не згадає жодного рядка. Врешті-решт вона теж така – усе, що завгодно, лише б не витрачати свій час на почуття, думки і слова. Якщо ти не поспішаєш, значить, щось з твоїм життям не так.
Та у якийсь момент часу сповільнюється швидкість і слабшає різкість, ніби хтось вимкнув у світі звук. Безтурботно спить тільки місто, а люди, слухаючи кроків за дверима стук, заколисують втомлені душі і неодмінно вірять, що завтра все забудеться, печалі у минулому залишаться, і все буде добре у світі, допоки любов – вічний слід, що сяє в пітьмі.
Душа відмовляється від пунктуації
Знаєш, якщо попрохати кількох людей зобразити на аркуші паперу один і той же персонаж, кожен домалює свій антураж. Загальновідома істина: людину, яка нам подобається, ми бачимо такою, якою її придумав Бог. Тому душа відмовляється від пунктуації, бо не розуміє різниці між тим, що відчуває і тим, що бачить. І усе, що вона здатна повторювати: ти чудовий.
Я багато чого не бачила, не була у Парижі, Барселоні чи Мілані. Жила просто і мій світ містив у собі мрій міражі і книги, роботи наукові, пейзажі загадкові, віражі стрімкі і очі твої кавові щосереди. Усе у комплексі мене рятувало. Єдине, що я знала: ти чудовий.
З тобою я завжди була сама по собі, і зачинивши за тобою двері назавжди, почула скрип пружини, що зламалася. До того я не знала історію твого знайомства з нею, інакшою і ріднішою. Гратися із моїм тобою захопленням стало нецікаво, я поставила його на полицю у музеї і уваги не звертала. Аж до сьогоднішнього дня, коли раптом на місці зламаної пружини з’явилася нова, але змінилася сама гра, бо світ більше не зменшується до розмірів тебе, для тебе у ньому взагалі немає місця тепер. Однак не можу не визнати: ти чудовий.