У той час, коли проблеми почали валитися з усіх боків, мені було не до того, аби подумати, чи будуть вони важливі через місяць чи кілька років. Навіть лампочки в будинку перегорали завчасно. Від напруження пристрастей, емоцій і почуттів.
Уміння вправно ховатися втрачає будь-який сенс, коли тебе ніхто не шукає. Тому залишалося виходити з будинку і намотувати кілометри без особливої мети, спостерігаючи за верхів’ям дерев і нетерпляче відсуваючи гілки, що дряпали оголені руки. Іноді хотілося нерухомо стояти, почуваючись спустошеною і сплющеною від вітру, що тиснув на груди свинцевою важкістю. Правий був Канеман45, описуючи наше прагнення раз і назавжди розкласти все по поличках і покінчити з невизначеністю.
Ти ніби борешся з гігантською хвилею, що змією обвила навколо і тягне на дно, мов коло Елу, до тих пір, поки саргасові водорості не кинуться вгору по щоглах твоїх вітрил. І ти думаєш, що чорного і білого лебедя одна і та ж балерина танцює. Чому ж тоді білий лебідь уяву так не розбурхує і не шокує? Злодій – це завжди сюрприз, за кожним своя історія як відповідь на питання «чому він став таким?» Грішник, що розкаявся, дорожче праведника, а зірки холодні тільки здалеку.
Намагалася мислити по-злодійському і влізти у шкуру лиходія, завантажуючи з наявного в моєму розпорядженні життєвого досвіду відповідний образ думок та лексику, ніби детектив, у роботі якого дрібниць немає, і перетворювалася на в'янучу троянду, що без болю втрачає пелюстки. Писала, здається, не те, що думала, а думала не те, що відчувала. Як і інші хороші люди говорила неправду тільки у виняткових випадках. Мені хотілося знайти того, хто буде у змозі розкрити усі мої злочини і дати можливість втекти, щоб потім товаришувати монастирями до кінця життя за допомогою філософського листування. Раптом виявилося, що єдиний спосіб не вбити мрію – це забути про очікування.
Повернулася додому і побачила, що камін і стіни сумують за теплом, а крізь павутиння на вікнах взагалі не читався красивий вид на річку Дніпро. Як полюбляв говорити Нельсон Мандела: немає нічого кращого, ніж повертатися туди, де нічого не змінилося, щоб зрозуміти, як змінився сам.
Однак я не була впевнена, що знайшла б відповідні слова або ті знайшли б дорогу до моїх уст. Слова, які використовуємо, створюють реальність, в якій ми живемо. Я завжди вміла знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій, хоча й досі не знаю, яким чином знаходжу туди вхід.
Старовинна максима, що гумор – кращий спосіб перенести нестерпне, ще не втратила своєї актуальності. Тому я посміхнулася, відкривши вікно, і спостерігала як від неба відвалюється шматок, а через тріщину, що утворилася, перший промінь світанкового сонця виривається у світ. З ним у моєму домі більше не було місця ганстерам – на столику у передпокої залишилися від королівства ключі, і мені страшенно сподобалося, що тьма відступила – ця чорна відьма теж чогось боялася, втікаючи.
Тисячі речей можна забути
Можна пробачити людині все, крім відсутності 46. Пробачити іншому можна навіть його гордість, за умови, що це не зачіпає твою, а найбільш лякаюча річ у відстані – це те, що ти не знаєш, сумують за тобою або забувають.
Коли чоловіки дивляться футбол, то думають, що можна зосередити свою увагу на грі і таким чином допомогти улюбленій команді. Коли жінки гіпнотизують поглядами телефони, то думають, що так їм швидше зателефонують. Одні не дають окріпнути силі волі і швидко втрачають віру, інші – розчаровуються, а хтось і зовсім перестає чекати, списуючи з балансу залишки довіри.
Насправді я не знаю, які перешкоди заважають тим, від кого чекають дзвінка, з'явитися у кімнаті наступного дня. Усе інше – розмови і апеляції до почуття, яке сидить склавши руки і ні звуку. Двері почали б відкриватися, коли б з двох сторін взялися за ручки, а так навіть сатисфакції вимагати не вийде. Залишаєш на полях телефонної книги авторучкою закарлючки і прощаєшся з мріями о шостій хвилині на першу.
Вітрини поруч з нашим офісом прикрашені сніжинками і оленями, є навіть жирафа – вона така самотня серед ялинок, що мені часом хочеться забрати її до нас у вітальню, навіть якщо там насправді немає нічого у афро-стилі, окрім хіба що вічнозеленої у горщику пальми. Інколи я думаю, що я теж як ота жирафа – не вписуюся у пейзаж. Хоча ні, мені більше подобається порівняння з іграшковими скляними кульками з милими будиночками всередині, які варто тільки потрусити, і відразу піднімається «хуртовина».
45
Деніел Канеман – лауреат Нобелівської премії з економіки, автор книги «Мислення швидке й повільне».