Осіннє листя осипалося, немов повертаючись на своє місце. Було щось невловиме в тому, як у віддзеркаленні на тротуарах після дощу сяяло сонце. Переставши так гостро реагувати на місто, я знайшла себе у тисячах нових справ, знайомств і дійств.
Після відправки лог-файлів до коробки з написом перманентним маркером «Nunca en la vida»47 мені перестала подобатися моя барикада. Взимку тиша стала настільки голосною, що я могла її чути всюди, відчувати дорогою додому і бачити при вимкнених фарах.
Та якщо я хотіла втекти від сили тяжіння, то Ви мене наздогнали, і у тому було моє найбільше і єдине везіння. Так нечесно пророкувало щастя Ваших очей відсторонених світло. Ненадовго, на деякий час. І знову якась частина мене сумнівалася, і саме вона виграла у ходінні по колу, танцюючи па-де-ґрас48. Інакше неможливо, бо це приблизно як прохати арендувати назавжди кімнату, яка здається на тиждень чи два. Мов у дитячій грі «Один-два-три… тікай або завмри!», і якщо не захочу повурухнутися – я пропала. Тому себе я обхитрила, а слова приспала, аби не сховати в них щось дуже важливе, а потім не змогти відшукати роками. Знайшла в собі сили вимкнути постійно миготливе світло.
Читала рекордно багато книг, римуючи велику кількість рядків, хоча про Вас мені точно писати було не слід. Вважайте, що я відігралася. Здаю в відбій. Останній реверанс. Рішення прийнято. Нижче підпис, печатка. Перебрала усе, що вміла. І ось, я здаюся. Сподіваюся, красиво?
Волхви, які дарують світло і чари, колись подарували мені зустріч з Вами. Минув ще один рік, але різдвяні зірки, якими Ви оточили небо над моєю багатоповерхівкою, ніколи не заснуть і не згаснуть.
Подаруй посмішку
Сьогодні я задумала злочин і в мене є бездоганний план. Чи вдасться – не знає навіть книга І-Цзин49, але якщо чогось насправді хочу, перетворююся на буран. Коли тобі менше двадцяти, з-під ніг легко вибити землю – і ти летиш, не думаючи куди: у вись, прірву чи свята розпал. Падолист наспівує святковий хорал і наші імена, вони у списку запрошених на осінній благодійний бал.
Сподіваюся, ти подаруєш мені посмішку або я посмію вкрасти її поспіхом. Двері зали відчиняються, збираюся з духом, красива публіка розступається, проводжаючи усміхом. Так багато дівчат у сукнях, а я порушила дрес-код і огорнула себе хмаринкою блиску і світла, немов фіалка, яка щойно розквітла. Вона – мій камуфляж, бо залишитись для тебе непомітною – моя мета. Зробити це можна лише сяючи яскравіше за усіх. А інші дивляться услід, долітають звуки голосів, ми під лазерним прицілом танцю богів. Фотокамера – мій спільник, якому немає аналогів, бо, поки ти у об’єктиві, мене не турбує власне тіло як мого ув’язнення камера, канделябри, що насправді фальшиві, гості говірливі і відблиски світломузики миготливі.
Ця вечірка не на мою честь, хоча, усе, що я роблю останні роки два – доводжу своє право на участь у всьому тому, на що годиться впертість і гордість. У мене репутація улюблениці наставників і долі, за мною – шлейф схвальних слів і гірких образ. Однак набрид золотої клітки для хорошої дівчинки каркас, полишати яку страшно, але заради твоєї посмішки я готова до втечі і прихованого сарказму жорстоких фраз.
Мене б не мало бути тут, бо у компанії кокеток схожа на рись, що потрапила прямо у клітку товариства захисту тварин, тому у мене тримати вушка насторожі одразу кілька причин. Відвідувачі у фраках намагаються нагодувати мене компліментами, наче сухим кормом, але я тут заради більшого, тому за задумом продовжую грати у захопливу гру, з щемом у серці ловлячи щастя у вигляді посмішок ангелів, облич правильних овалів, чиїхось ідеалів. Чим більше споглядаю, тим дужче переконуюся у тому, що дівчата люблять вухами. Слідкую за рухами: високі, широкоплечі і стрункі хлопці, усі у чорно-білій гамі, але, коли стихає музика, вирізняються ті словами, чий розум, немов латунь, не втрачає холодного блиску віками.
Вечір скоро добігає кінця, часу обмаль, скоро розігруватимуть благодійні лоти. Шкода, що мені не отримати твою посмішку так просто. Шукаючи її ніби ґрааль, підняла ставки до небес за ігровим столом життя, поставивши на карту власне «я». І ніхто не здогадається, що усі свої медалі і кубки я б склала до твоїх ніг, обмінявши оплески на одну єдину річ – твою посмішку, адресовану мені віч-на-віч.
Ми у колі світла, відступати немає куди. Біт був занадто голосним, твій подих теплим, а зібраність і зосередженість наповнили простір зали, забиваючись у найменші шпарини стелі і стін. У тебе чудове почуття танцювального ритму і стільки шарму. Намисто з перлів стискає горло і, танцюючи абсолютно не в такт, я краду твою посмішку, що пробивається крізь зачинені ворота, за якими ховаєш свою душу. Як думаєш, чи багато чого ти втратиш, її відкривши?
48
Па-де-ґрас (франц. Pas de Grace – «граційний крок») – парний бальний танець кінця XIX ст.