Серпень майже закінчився. Все говорить про тебе, співає, куди не кинь оком. Давай нікуди не поспішати. Ми стали чужими до неможливості і вже не встигли розставити крапки над «ні». Не встигнути ще і у вересені – нікуди не годиться. Тим паче я не дотягую до твого рівня володіння мистецтвом не підходити до суті речей. Хоча вчуся. Дякую тобі за це.
Вересень. Бачиш як: ти зниклий безвісти, а я не можу тебе полишити. Якщо поставити тебе на ваги, то переважиш усі мої нещастя. Бійся вічності між нами, бо я вже загубилася у цьому столітті технологій: бачу тебе, ледь піднімаючи повіки. Це ж не на віки? І якщо вмирати щоразу, то коли – дякувати і жити?
Жовтень. Мрії знову не збулися, а те, що лягає на папір, абсолютно по-іншому звучить в голові. Зазвичай вважають, що дракони вивергають полум'я, але китайці вірять, що ці тварини приносять дощ. Дракони збирають мені нове серце. Заведу і піду, будучи їм за це вдячною.
Листопад. Холодно і світ довкола мене звужується до хутряних країв капюшона. Найкраща дата та, коли я знайшла себе. Ти колись зрозумієш, нарешті мене почуєш, але розказати про мене буде нікому. І усі дороги були побудовані задля того, щоб збільшити між нами інтервали. Варто бути їм вдячною.
Грудень. Мій побудований зі снігу світ раптом стає водою у кутиках очей. З приходом року нового у мені нічого не лишиться до завтра, буде знищено кожен клаптик паперу, кожну думку, що в мені зроста. Загадуючи бажання, вперше в житті сформулюю важливі слова, що зазвучать, ніби клацання затвора без бажання шукати виправдання чужій тиші, бо вона тяжка і непрозора. Краще було б ніколи тебе не знати, але і тут – ти перевершив усіх. Вперше за довгий час не хочеться написати в дужках «насправді ні» або хоча б «це не точно». У грудні заведено повертатися остаточно.
Я обов'язково приїду, але про приїзд не напишу, хоча квиток до тебе куплю, щоб опинитися з одою беззмістовності і нездійсненною дійсністю на одному вокзалі. І якщо раптом ти опинишся переді мною, акустично і оптично в межах досяжності, то я скажу тобі «дякую, що навчив мене бути вдячною».
Замість усіх моїх P.S.
Думки розбігаються, мов мурахи зі склянки. Спробую бути лаконічною. Можливо, вперше у житті.
У двох словах: ну, все. Підходить до кінця моя розповідь. Але не хочеться відривати перо від паперу: поки пишеться, між нами наче протягнута нитка. Передала у руки кришталеву кулю епізодів життя – зберегти або впустити – вирішувати вам. І спасибі в будь-якому випадку, незалежно від рішення. Я з вдячністю і повагою приймаю будь-який варіант.
У трьох: хвилюватися не потрібно. Наше знайомство ні до чого не зобов'язує, тому що в моєму світі не існує таких категорій. Є повага, довіра і прийняття. Протилежні авторські риси слугують відображенням, ресурсом і доповненням читача. І той, хто виявляє певні аспекти, які нерозвинені у ньому самому, спочатку відчуває неабияке роздратування. Як говорив Наполеон Бонапарт, спертися можна лише на те, що чинить опір. Вір-не-вір.
У чотирьох: послухайте, насправді вам здається. Я не написала жодної мініатюри про любов, бо вона багатогранна і у кожного своя. Писала лише про тих, кого люблю – це важливіше. Існують божевільні захоплення, але немає божевільного кохання. Любов розумна і логічна, якщо так взагалі можна сказати про почуття. Вона не може бути галасливою і імпульсивною, а віра має більше значення, ніж правда. Справжнє кохання сяє золотим світлом. Можливо, я про нього напишу, якщо коли-небудь, звичайно, знайду. Або не напишу взагалі, бо воно не потребує слів або вчинків; воно у тиші, коли є з ким помовчати, кохання – у німоті.
У п'яти: дівчина, яка сміється, – наполовину завойована. Англійське прислів’я. Моє улюблене. Давайте не будемо занадто серйозними. Ренуар малював, кидаючи на полотно плями фарб. Мої рими розтікаються прозою наче гілками верб. Малювати я так і не навчилася. Та вірю, що невидиме світло переможе навіть найбезнадійнішу темряву. Прочитала про це у Ентоні Дорра57.
У шести: подарувати іншому трохи більше ударів серця. Наприклад, змусивши швидше битися. Це все, що я можу, але в цьому теж магія слова. Навчившись згадувати, я вже не нудьгувала. Тому що спогади перетворюються у слова і я продовжую подорож, навіть якщо в моєму житті більше не трапиться чогось неймовірного, я буду згадувати і наповнюватися щастям.
У семи: твої постскриптуми все ще кращі за мої. Я буду чекати на тебе на Трафальгарській площі біля статуї адмірала Нельсона, куди злітаються поштові голуби. Тільки вже у наступному, а не цьому житті.
Загалом, вдумливий читач зможе звести весь цей хаос до єдиного слова. Точніше – імені. Ася.