Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець
Мені завжди щастило з вчителями, хоч це і не завжди були педагоги за професією. Та це завжди були надзвичайно талановиті люди, якими я захоплювалася, на яких хотіла бути схожою. Неважливо, які світи вони відкривали для мене – літератури, різних мов, тригонометрії або просто людяності. Важливо, що від вогнів їх сердець спалахували вогники всередині мене.
Мені зустрічалися люди надзвичайного розуму, але з отруєними серцями. Слова, які вони хотіли до мене донести, залишалися сказаним наполовину, тобто не сказаними взагалі. Зустрічалися і такі, хто мав лише середню шкільну освіту, але очі такої глибини, що історії їх життя теж починали світитися добротою і мудрістю, а слова могли досягнути найвіддаленіших і найглухіших закутків серця.
Слова, якщо вміти їх правильно і вчасно сказати, засівають душу і сходять у ній, аби жити у твоїх учнях, поки їх не потіснять нові, ще більш вражаючі. Мої улюблені педагоги завжди бачили, що мої знання поєднувалися із колосальною невпевненістю. Якщо за рахунок першого я брала будь-які гран-прі, то друге ускладнювало процес, перетворюючи будь-які змагання на родео, коли потрібно всидіти коні, а він брикається, норовить тебе скинути, і вже наступної миті можеш опинитися на землі. У такі моменти я згадувала їхні слова – не настанови чи підбадьорюючі фрази, а прості життєві історії перемог і поразок, тому що власний приклад куди дієвіший за затерті до дір істини.
І найважливіші мої уроки були у тому, аби навчитися залишатися людиною, коли навколо казна-що, не прораховувати наперед два десятки варіантів розвитку подій, а приймати ситуацію і робити висновки, не боятися і не ненавидіти – інакше тебе перемогли. І я навчилася брати себе за шкірку і починати збивати масло, якщо перспектива захлинутися в сметані – не зовсім те, що потрібно.
Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець – взагалі щось, невагоме, що не вимірюється в звичних одиницях, але схоже на світло, що існує фізично. Вони не дають здатися після перших спроб, після розбитих колін, глузливих поглядів, перебороти безпорадність і страх.
Коли зустрічаєш вогник такої душі, то ніби пробула увесь час у човні, але тільки зараз береш в руки весла. Плисти не легше, але впевненіше у рази. Сенс у тому, щоб відсіювати зайве, коли ти у себе одна, а маленькі вогники від вогнів учительських сердець проявлять усі твої найкращі якості, мов фотоплівку. І в брід, і в бій можна з ними. Вміти виявляти в інших кращі сторони – напевно, головна здатність талановитих людей.
Метафізики епізоди
Давай я буду говорити тихіше, щоб ти міг почути як кружляють сніжинки за вікном. Засніжені дахи будинків напроти, зовсім як рисові поля у Китаї. І танцюють для нас вальс морозні вітри.
Протягом життя тебе супроводжують речі непомітні і такі, що осліплюють тебе і відразу ж згасають. Інколи ти не помічаєш яскравого сяйва блискучих снопів і намагаєшся розвести вогнище з холодних і похмурих смолоскипів.
Ніщо в житті не випадково і ніхто не приходить у нього просто так. Усе має свої причини, а усі співпадіння і випадковості ретельно плануються, зустрічаючись на нашому шляху руху покажчиками.
Скасовані авіарейси, переплутані адресати і загублені речі, забуті вдома ключі і пішохідні переходи – метафізики епізоди. Усі вони здаються переплетеними, тому не помічаєш, де закінчився один і взяв початок інший. Усе змінюється, плавно перетікаючи від полюса до полюса, а ми просто забуваємо про такий закон життя як циклічність: дружба згасає і поновлюється, ніжність стає холодністю і так щоразу по колу.
Буває так, що опиняєшся в обідню перерву у книжковій крамниці, хоч і не планувала. Бродиш серед полиць, проводиш пальцем по корінцях, береш до рук нові талановито ілюстровані улюблених книг видання, гортаєш сторінки, зачитуєшся і забуваєш, де ти і хто ти. Потім знаходиш ту, про котру нічого не чула, але відчуваєш, що прийшла саме за нею. Думаєш як прийдеш додому і відразу відкриєш. Не обов'язково читати одразу ж, почнеш з декількох сторінок.
Або живеш своїм життям, нікого не чіпаєш. Аж тут вривається хтось у твої розмірені будні раптово, перевертає усталені принципи з ніг на голову. Просто у певний період тобі було важливо знати, що хтось не прагне тебе перекроїти як усі довкола. Ти озираєшся, дивишся на своє минуле здалеку і розумієш, що не хочеш туди повертатися. І від тебе залежить, чи готова прийняти нову реальність і не збігати в звичну зону комфорту, даючи задній хід.
Впадаєш у ступор чи завмираєш з телефоном в руках посеред вулиці. Уважно слухаєш, але не розумієш – тобі начебто щось говорять, але ти не чуєш. Стан відчаю передує прориву. Коли тебе не покидає неясне відчуття невпевненості, другу половину літа гадаєш, чи чекає з осені щось краще, а уявлення про світ раптом виявляються симетричними жорстокої дійсності, то це більше не засмучує, скоріше, додає сил.