Епілог. Колиска для кішки
Незважаючи на яскраве сонце, яке змушувало очі мружитися, у п’ятницю довелося одягатися тепліше, хоча донедавна можна було сподіватися, що гарна погода протримається ще кілька днів. Пальто винного відтінку чудово пасувало осені.
Я однією з останніх вийшла з вагону на кінці перону, стискаючи у руці невелику валізу так міцно, ніби вкрай треба було за щось вхопитися у імлистому серпанку, що огорнув вокзал. Загалом усі вокзали дуже схожі поміж собою – відчувається дух очікування, навіть коли останній потяг уже пішов. Чи чекав на мене хтось? Навряд. Чи очікувала я чогось від свого візиту? Точно не того, що осіннє листя майже усе встигло осипатися, немов повертаючись на місце. Своє ж місце у цьому місті я ще мала віднайти. А до того моменту треба встигнути у наукову бібліотеку виписати контрольний талон входу і виходу, намагаючись не відволікатися на те як безбожно красиві її читальні зали, та купити нові шпалери.
У барвистому вестибюлі вокзалу розмістилося інформаційне бюро, яке слугувало прихистком для численних туристичних брошур різними мовами, карт і путівників. Пані за стійкою бюро, заклопотано насупившись, трохи подалася вперед, а тоді сказала, що пільгові тарифи на екскурсії більше не діють. У її голосі бриніла ледь помітна зверхність, але я обожнювала, коли місто вітає тебе подібним чином, ніби розставляючи усі крапки над «ні»: ніяк, ні до чого, нізащо, ніколи. Більшу частину життя я відстоювала право прибирати заперечні частки, тому зробила крок до бюро, у ході – лише легкий натяк на кульгавість завдяки довгому пальту. Я побачила себе у віддзеркаленні і не стала заважати собі посміхатися, не змогла. Відповіла, що і без того орієнтуюся, а головна лінія у цьому місті з трьома гілками метро – четверта, вона ж лінія серця. Нею і збиралася слідувати.
Швидко оминувши бюро і вийшовши надвір, якимось дивом опинилася біля раритетної телефонної будки. Єдиний відбиток сучасності – відсутність потреби у монетах, жетонах чи картках – просто набираєш номер. Валізу я залишила коло будки, на видноті. Поласувати грабіжникам було нічим – там лежала книга Ієна Мак'юена і кілька легких сукеньок. Зачинивши за собою двері, збагнула, що дзвонити мені нема кому. Якщо точніше, то я дозволила собі слабкість звузити мегаполіс до однієї людини, хоч там і без того було повно знайомих. От тільки телефонувати не стала, бо справа була у тім, що з банки з абрикосовим джемом у моїй валізці по краплині сочилося минулорічне літо, в якому нічого не лишилося від того чоловіка, який навчив мене посміхатися і дивитися серіали з британським актором Домініком Уестом. Час заповнив наші простори іншими людьми. Простовбичивши коло телефону хвилин десять чи десь так, вийшла з будки, не перевіривши навіть, чи апарат справний.
Узявши валізу, дійшла підземним переходом до місця зупинки таксі й сіла у автівку.
– У справах? – запитав водій, ніби ми двісті років знайомі. – Або просто так?
Голос його – різко пронизуючий тенор – тільки підсилював враження, що переді мною була людина брутальна. Він відкрив мені дверцята завченим рухом, навіть не глянувши у мій бік. Тепер уважно подивився у дзеркало заднього виду, ніби прямісінько в очі.
Від несподіванки ніяково промовчала, а коли ми проїхали третину шляху, відповіла:
– Чи не могли б Ви повернути назад за першої ліпшої можливості? Я передумала щодо справ. Мені треба до центру…просто так.
– Ага, зараз, – буркнув водій. – Тут однобічний рух. Доведеться їхати ще кілька кілометрів.
Я встигла забути, що вулиці тут з однобічним рухом попри будь-яку логіку, а небо над лівим берегом може бути зовсім білим і сірим одночасно у ті моменти, коли повільно розстилається над мостами, цими лякаючими збіговиськом заліза.
– Гаразд, – відповіла. І раптом у голові промайнула ідея. – Послухайте,– звернулася до нього, – часом не знаєте, ресторан на вул. Шота Руставелі поруч з концертним майданчиком уже відчинено?
Я, звісно, розуміла: шансів, що таксист зрозуміє, який заклад я маю на увазі, небагато. Він обернувся, помовчав і зміряв мене таким поглядом, ніби я не при своєму розумі. «Ось і все. Тепер водій точно поставить мені одну зірочку у додатку. Хто тільки вигадав оцінювати пасажирів? Як важливі для нас оцінки інших! Чому? І чи можна такої ранньої години викликати таксі іншим безпечним способом?», – розмірковувала я.
Потім прогнала надокучливі думки і опустила вікно. У ранковому повітрі пахло дощем, але хмар видно не було. Габаритні вогні попереду таксі нагадували стеклярус. Засвітився зелений сигнал світлофора, поновився рух. Їзда у автівці завжди мене заспокоювала, але не цього разу. Я думала про того, з ким познайомилася завдяки книжкам, і кого вперше зустріла на вулиці, названій на честь середньовічного грузинського поета.