– Гм, дайте подумати… наприкінці зими. Десь роки два тому, – відкашлявшись, мовив водій.
Подумки миттєво підрахувала, що це сталося приблизно за місяць до останнього листа. Якийсь час я постійно запитувала себе, чи він зрозумів, що у мене не було іншого вибору, окрім як написати кілька прощальних вдячних рядків, які направду вийшли м'якими та занадто оманливими.
У кишені пальта завібрував телефон, що змусило мене повернутися з днів минулих у теперішнє. На екрані блимнуло нагадування про візит до бібліотеки. Книги, тепер переважно наукові, любити я не перестала. Просто більше не накопичувала увесь тиждень враження від прочитаного, почутого чи побаченого, аби поділитися з моїм другом за листуванням. За винятком тієї зустрічі, ми більше не бачилися, але він залишився частиною мене. Я любила як у його повідомленнях відчувалося, що пише людина освічена, з почуттям гумору, дещо при цьому збентежена своїм двозначним становищем, але так щиро.
До речі, існує багато способів відповісти на лист – і, як не дивно, писати – це не єдиний спосіб. Опинившись знову у місті, де він жив і скоро зможу жити я (якщо не забуду про шпалери), відчула, що таким був закон мого буття: втратити його, аби віднайти себе. Раніше я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки він не допоміг згадати, що у кожного з нас є люди, з якими безпечно. З ними до серця подорожник прикладаєш – усе заживає. Те, що хтось бачить у тобі лише найкраще – додає сил. А шрами роблять нас сильнішими. Це я вже потім зрозуміла.
– Ви любите абрикосовий джем? – запитала у водія. Той, звісно, подумав, що кепкую тепер уже я. – Домашній. Привезла з собою у валізі. У якості компенсації за те, що морочу Вам голову, – швидко пояснила я і по-доброму перекривила свого нового знайомого:
– І довго ще будемо роздивлятися навколо? Взагалі-то зараз я б мала бути не тут. Їдьмо?
– Послав же Бог пасажирку, – прошепотів таксист ледь чутно, закинувши голову вгору і звертаючись швидше до неба, аніж до мене. Потім розвів руками: – Завжди до Ваших послуг, леді!
І перш ніж ми рушили з місця, лукаво мружачи очі, водій запитав:
– А джем? Він хоч без шкірочок? Недарма ж я оце стирчав на дубарі. Швидко ви з атівки випурхнули, наче пташка з гілки. Думав, що не наздожену!
Таксист продовжував говорити і говорити… Я ж подумала, що метафора з пташкою була дуже влучною, тільки я не вона, а сильне красиве деревце, яке проросло на березі серед гальки, ставши борцем.
ПІСЛЯМОВА
Одного разу я заплила далеко в море і потрапила в зграю «летючих» рибок, які вистрибували з води прямісінько поруч зі мною. Ні, не злякалася, але відчула себе жахливо безрозсудною. А потім зрозуміла – коли ще, якщо не зараз?
«Танці у напівтемряві кімнати» якраз про цей момент, тут і зараз, бо сьогодні – найкращий час життя. Навіть якщо ми помиляємося, тут є чим пишатися, бо продовжуємо рух вперед. У збірці, яку тримаєте в руках, зібрані різні мініатюри. Вони дійсно «щоденникові», адже інколи усе, що має значення – міра щирості. Тому деякі з історій нагадують відкриті листи, а інші – слова, які б я хотіла сама почути у 16, 20 і 24 роки, особливо у 24 :)
Ця книга присвячена тим, кого я найбільше люблю, насамперед моїм батькам, татові Юрію та мамі Людмилі, які стали моїм прикладом для наслідування, компасом, який завжди приводить додому, талісманом. Люблю вас більше, аніж можу виразити за допомогою слів.
За кожною з мініатюр стоїть так багато хороших людей: моїх друзів, рідних і улюблених педагогів – усіх тих, хто ставав моїм натхненням останні кілька років.
Мені б хотілося, аби для читачів книга стала тим, що у навігації зветься «числення координат», тобто розрізненими точками, за якими кожен натхненно і чесно прокладе власний курс руху.
Насправді між тим, що ми прагнемо сказати, та тим, як нас розуміють, існує безліч варіантів нерозумінь, але давайте поговоримо через призму історій, адже усе можливо. Стверджую як дівчина, яка говорила, що ніколи не змінить довжину і колір волосся, не залишиться жити у маленькому місті або не знайде своє щастя у цьому шаленому світі.
Усі герої, збіги, творчі наслідування і відсилання певною мірою настільки ж не випадкові, наскільки і вигадані.
13.08.2018
В оформлении обложки использована фотография автора Fernando Rodrigues «Dancing in the shadows» с https://unsplash.com/photos/j-wHlwUPLDo