— Не клей дурня! — я вирішив показати йому, хто тут хазяїн.
Він спідлоба дивився на мене, мабуть, вирішував, чи варто зі мною зв’язуватися.
— Давай по-нормальному, — мовив я миролюбно. — Я теж охоронець і мені теж не пощастило. Про самостріл ти кому-небудь іншому розповіси, а мене не проведеш…
Двері в палату розчинилися.
— Відставити балачки, — на порозі з’явився лікар.
— На що скаржимося? — він підійшов до мене.
Гарне запитаннячко.
— Вам видніше, — сказав я. — Я ж не знаю, що у мене під цією штукою.
Я легенько постукав по гіпсовому корсеті.
— Логічно, — погодився лікар.
Мені здалося, що він говорить занадто відстороненим тоном. Так, ніби ампутував обидві ноги.
— Якщо не знаєте, я розповім. Нічого страшного. Куля не змогла пробити вашу шикарну куртку, ви сильно забили правий бік, у вас тріснуло два ребра, крім того, ви отримали струс мозку, коли падали.
— А куртка ціла? — наївно запитав я. — «Калашников» прошив би її наскрізь.
— У вас стріляли з «Макарова».
— Гаразд. Зміряємо температуру, зробимо енцефалограму, а далі буде видно. Тиждень доведеться тут повалятися.
— Тиждень?!
— А ви як гадали? — строго запитав лікар. — На голові ж у вас не було куртки.
14 травня, 13.27
Сергій пішов на процедури.
Я був у палаті сам. У двері хтось постукав. Я підвівся на ліжку і побачив примару величезного чоловіка з пишним імпортним букетом квітів.
— Привіт, Володю, — сказав чоловік дружелюбно, і я упізнав у ньому Гліба Георгійовича Булавіна.
— Здрастуйте, товаришу полковник.
— Відставити «товариш полковник»! Позаочі звете мене Жегловим…
Це я вже чув. Здається, я знову в Булавіна у фаворі.
— Дозволиш посидіти з тобою? — запитав він, дбайливо ставлячи на тумбочку заморський букет.
— Про що йдеться, Глібе Георгійовичу? Сідайте, почувайте себе як удома, — сказав я досить розв’язно, тому що мені було на все начхати.
— Як справи, Володю? Ти ж тепер у нас герой.
— Дякую, Глібе Георгійовичу.
Булавін якийсь час мовчав, дивився у вікно, а потому сказав:
— Бухгалтера твого пришили.
Не можу сказати, що ця новина мене засмутила. Але тепер не було ніякої можливості прикрутити хвоста Сапегіну. Мене це дратувало.
— Як? — запитав я для пристойності, хоча сам усе прекрасно знав.
— Двічі пальнули в голову, а потому ще в груди.
— Хто? — запитав я знову ж для пристойності, хоча не сумнівався в тому, що це вчинила Наталя.
— А це вже ти мені розкажеш, — сердито буркнув Булавін.
— Глібе Георгійовичу…
Я коротенько виклав йому події вчорашнього вечора, розповів усе, крім того, що стріляла Наталя. Виправдався тим, що було дуже темно і після першої ж кулі, що дісталася мені, я знепритомнів. Це була чистісінька правда.
— Гм, Володю… — мовив Булавін. — Недобре усе склалося. Золотарьов займається. І що мені робити з тобою?
Гарне запитання.
— Що ви маєте на увазі?
— Ти ж гуляв по шинках як приватна особа?
Я не міг зрозуміти, куди він хилить.
— І в лікарні ти опинився як приватна особа, Сергію Володимировичу, — Булавін хитро підморгнув. — Сусід у тебе, до речі, цікавий, помітив?
— Нічого хлопець, — погодився я.
— У такому разі лікуйся тут собі як приватна особа. А Золотарьов закінчить справу. О’кей?
— О’кей, — погодився я. А хіба я міг сказати щось інше?
— А ти молодець. І Наталя твоя молодець. Яку куртку пошила! — мовив Булавін, устаючи. — Не знаєш, скільки коштує? Може, усьому Управлінню такі замовити?
— Гарна думка, Глібе Георгійовичу, — знову ж погодився я. Спілкування з Булавіним завжди нагадує гру в одні, причому аж ніяк не в його, ворота.
— Ну добре, Володю, бувай.
— До побачення, Глібе Георгійовичу, — з полегшенням попрощався я.
14 травня, 17.22
Кононов заплющив очі. Кольорові кола, як у калейдоскопі. Йому здавалося, що в його праву скроню убитий сталевий цвях, через те всі звивини втратили звичні місця. Хтось відчинив двері в палату. Здалося? Кононов продовжував лежати нерухомо.
— Сергію Володимировичу, вам квіти принесли, — Кононов упізнав голос медсестри і розплющив важкі, налиті свинцем повіки.
Сестра, вертячи задом, підійшла до його ліжка і поклала на тумбочку загорнутий у целофан букет. Досить-таки оригінальний. Усередині Кононов побачив записку. Піднявся на подушках. Розірвав обгортку, дістав складену вчетверо записку. Прочитав її кінець. «Любляча тебе Наталя». Він ще тричі прочитав підпис, а лише потому — увесь текст.