— Мабуть, правда на вашому боці, — сержант не міг не погодитися зі старшим за званням. — То, на вашу думку, Наталя справді не знає, хто її двійник?
— Я знаю одне — бухгалтер отримав свої кулі не дарма. Та й з огляду на те, що того ж дня підірвали його машину, легко зробити припущення, що вбивство є повторним, більш удалим замахом на його життя. Найманий убивця навмисно влаштував цей маскарад, щоб збити нас зі сліду.
— Я так і думав. До речі, Володимире Андрійовичу, пробачте мою безтактність, але де ви роздобули таку куртку?
— Купив минулої осені на базарі в якогось в’єтнамця, — цю відповідь я підготував заздалегідь.
— Ви знали про кевларову підкладку?
— Звичайно, саме тому я її й купив. Ходити у бронежилеті не дуже зручно.
— Авжеж, — погодився Золотарьов.
Узагалі, я нічого не мав проти Славка. Він хороший хлопець і, як набереться досвіду, буде, мабуть, непоганим слідчим.
— Славо, дозволь я дам тобі дружню пораду…
15 травня, 9.37
Кононов відчував, що сьогоднішній день має принести йому заспокоєння. І не помилився.
Двері в палату відчинилися, і на порозі постала Наталя. Кононов — неголений, розпатланий, у лікарняній піжамі — подав їй знак рукою, щоб вона не заходила, бо боявся, раптом дівчина назве його Володею. Сергій відірвав очі від бульварної газетки з напівголими дівицями та світськими плітками зі світу зірок і дивився на гостю роззявивши рота.
— Доброго ранку, — привітно сказала Наталя, яка в білому халаті здавалася дуже милою.
— Почекай мене, будь ласка, у коридорі на диванчику, — холодно сказав Кононов.
Дівчина, винувато опустивши очі, слухняно вийшла з палати.
— Це твоя акторочка? — поцікавився Сергій.
— Угу.
— Воно й видно.
Кононов глянув на себе в дзеркало і жахнувся. Синці під очима. Щетина. Нечищені зуби. Нічого не скажеш, красень. Але часу на причепурювання в нього не було і тому він обмежився чищенням зубів і, човгаючи капцями, вийшов з палати.
— Привіт, Наталі.
— Привіт, Володю, — Наталя накинулася на нього з поцілунками. — Як твоє здоров’я?
— Могло бути гірше. Зламано два ребра, струс мозку, пошкоджено легеню, — відрапортував Кононов.
Наташа, насупившись, втупилася в підлогу. Так зазвичай роблять діти, що почувають за собою вину.
— Може, на вулицю вийдемо? — запропонував Кононов, якому страшенно хотілося курити.
Вони сіли на лавочку поблизу фонтанчика.
— Я вимагаю пояснень, — Кононов пильно глянув в очі дівчини.
— Насамперед я хотіла б попросити вибачення. Вибачаєш?
— Спершу мені потрібно вислухати пояснення.
З жінками потрібна строгість — Кононов це знав і відступати не мав наміру. Зрештою, йому набридло бути маріонеткою в руках Наталі. Примара, двійники. З цим потрібно покінчити.
— Навіщо ти в мене стріляла? — почав Кононов.
— Це не я. Слово честі!
— Годі мені морочити голову!
Наталя схлипнула.
— Нам потрібно було поквитатися зі Смоличем.
— Невже?
— Ми мусили були помститися йому за Марину.
Кононов курив, незважаючи на біль у легені.
— Хто був твоїм двійником? — Кононова не цікавили подробиці, лише самі факти.
— Я не можу цього сказати, — мовила вибачливо Наталя.
— Гретинський?
Дівчина ледь кивнула.
— Ну і бог з ним, я вас не закладатиму, — Кононов устав з лавочки.
— Ти вже йдеш?
Він кивнув і поволі пошкандибав до входу в лікарню. Наташа, цокаючи каблуками, задріботіла слідом.
— Володю, будь ласка, не сердься на мене! — туш розтікалася по її щоках.
Кононов мовчав. Наталя поспіхом дістала із сумочки якийсь невеликий згорток і сунула його Кононову в кишеню піжами.
— Дякую за куртку, — сказав Кононов і зник у скляному вестибулі лікарні.
Уже дійшовши до сходів, він сунув руку в кишеню, сподіваючись намацати пакетик з бутербродом, але замість цього витягнув диктофон. Натиснувши на кнопку «PLAY», Кононов почув голос людини, що вже дві доби перебувала в морзі: «Крім цього, я убив Марину Рубіну», а потому власний голос: «Я ціную відвертість». Слідом за цим гримнув джаз.
Спохватившись, Кононов натиснув на кнопку «STOP».
15 травня. 11.20
— Юро?
— Здрастуйте, Володимире, — дещо манірно почав Юра Саєнко. — Як поживаєш? Мені розповіли…
— Усе гаразд.