6 травня, 13.38
Кримінальний бойовик із Мелом Гібсоном важко уявити без такої сцени: квартира, купа поліцейських у куртках «Los Angeles Police», фотобліци, жовті стрічки, судмедексперти, комісар поліції (в американців — чомусь у званні лейтенанта) і двоє спеціальних агентів, що уминають піцу над акуратно закривавленим тілом. Якщо спробуєш перераховувати всіх присутніх, обов’язково зіб’єшся на другому десятку. Це Америка очима Голлівуду.
Один-єдиний дільничний, що годину переминається з ноги на ногу перед дверима потерпілої в чеканні всіх інших — це Україна, що постала перед моїми очима, коли я вийшов з ліфта на сьомому поверсі.
Представившись і з’ясувавши, що до мого приходу не сталося нічого особливого й у квартиру охоронець порядку проникнути не намагався — тільки наполегливо дзвонив у двері — я дістав з кишені носову хусточку.
Чиста носова хустка в нашій роботі важить більше ніж пістолети, підслухувальний пристрій і дедуктивний метод.
— Гаразд, сержанте. Подивімося, що там усередині.
Двері, як я і гадав, виявилися незамкненими.
Переступивши поріг, я відразу переконався в правдивості слів Силіна. Кислуватий запах горілого, який неможливо сплутати ні з чим, ударив у ніздрі. У величезному дзеркалі відбилися наші напружені обличчя.
Декор квартири вирізнявся своєю оригінальністю. Усі внутрішні перегородки були ліквідовані, тому як тільки ми переступили поріг завузького передпокою, перед нами постала величезна кімната, безладно заставлена меблями. Люстри не було, однак на стінах висіло безліч бра, а на підлозі в найнесподіваніших місцях стояли торшери. Посеред стіни, що напроти дверей, висіла величезна картина — на синьому тлі виднілися червоні обриси кількох чоловіків і жінок, що танцювали, взявшись за руки.
Не знаю чому, але під час відвідин чужої квартири — і при обшуку, і при візиті до друзів — я завжди намагаюсь спершу оглянути санітарний вузол.
Побувавши у ванній, де ванни як такої не було, а стояла імпортна сліпучо-біла душова кабіна, пральна машина і шафка, яку запросто можна було використати під час презентації фірми «Оріфлейм», заглянувши в туалет, обнишпоривши кухню, ми не виявили нічого, вартого уваги слідчого.
У кімнаті, що скидалася на лабіринт завдяки кольоровим ширмам, розцяцькованим зображеннями драконів і якихось однооких химерних істот, як на полотнах китайських художників, ми оглянули кожен закуток, і я вже навіть подумав, що, можливо, господиня (чи її чоловік) кілька разів пальнула задля розваги холостими і, безжурно залишивши двері незамкненими, пішла в гості до подруги. А чоловік подався на рибалку.
Те, чого не хочеш бачити, завжди помічаєш наостанку.
Я зупинився посеред кімнати, засунув руки в кишені і втупився у безпросвітну пітьму екрана новенького комп’ютера, що непримітно стояв у кутку. На екрані світився напис «97 % wiped». Через деякий час з’явився новий: «98 % wiped». Я став навшпиньки, потому опустився на п’яти. Машинально поліз за запальничкою. «Де ж тіло? Його нема. Що за чортівня», — хотілося запитати у дільничого.
— Товаришу слідчий!
Голос сержанта моторошно дрижав. Я пішов на оклик.
За однією з найбільших ширм, яку я сприйняв за настінний гобелен, була величезна ніша, де покоїлося чималих розмірів ліжко. На підлозі лежав недбало кинутий целофановий пакет, з якого повисипалися апельсини.
Крові було багато.
Стільки, скільки може витекти через чотири наскрізні кульові поранення в потилицю з красивої, здорової жінки — громадянки Марини Рубіної, віком тридцяти п’яти років.
6 травня, 13.50
Я подзвонив в Управління і підтвердив повідомлення Силіна, відтак, трохи повагавшись, набрав номер свого домашнього телефону. У трубці почулися довгі гудки. Я зробив ще дві спроби. Але марно. Завбачливий Пельш віключив телефон. «Я тут над мертвою жінкою, а він там над живою», — філософськи розмірковував я, походжаючи по квартирі з радіотрубкою, акуратно обмотаною носовичком.
6 травня, 13.56
Якщо площа житла становить шість квадратних метрів гуртожитку, огляд особистих речей людини не займає багато часу. Квартира-кімната Рубіної більше скидалася на престижний меблевий салон, її площа становила вісімдесят метрів. Зважаючи на умеблювання, я зробив висновок: або сама Рубіної, або її чоловік, і це найвірогідніше (адже заробляння по-справжньому великих грошей у нашій країні, незважаючи на мляві виступи емансипе, залишається прерогативою чоловіків) займалися дуже прибутковим бізнесом.