— Може, ви хочете їсти? У холодильнику котлети й борщ, — закудкудактав Силін.
— Не відмовлюся, — охоче погодився я.
Їсти не хотілося. Але ж треба було позбутися машкари офіційності, після того, як я вчинив тиск? Таким, як Силін, головне показати, що слідчі теж люди, які люблять поїсти, а іноді й випити, що у них є свої діти і свої домашні проблеми. Я іноді навіть одягаю обручку, якщо збираюся розчулити співрозмовника.
А поговорити із Силіним було вкрай необхідно.
Він міг знати щось важливе.
6 травня, 14.27
Поївши на диво смачних котлет і трохи розслабившись, я продовжив:
— Дмитре Євгеновичу, ви сказали, що бачили Рубіну зазвичай саму або із чепурним молодиком, найімовірніше її чоловіком. Дуже вас прошу, спробуйте пригадати, чи не з’являлася вона з ким-небудь іще?
— Перепрошую… Як ваше ім’я та по-батькові? Дуже незручно постійно «викати».
— Володимир Андрійович.
— Дуже приємно. Володимире Андрійовичу, я рідко звертаю увагу на сторонніх. Не ховатимусь, скажу відверто: ця жінка мені дуже подобалася — особливо її манера триматися, її постава, спокійний владний погляд і при цьому жодної зверхності, зарозумілості. Але, якби вам краще пояснити, спосіб мого життя не співвідноситься із сусідами і, ясна річ, я нічого не знаю про неї. Лише скажу, що з балкона часто бачив біля під’їзду нашого будинку різні іномарки. Кілька разів на елегантній машині приїзджала дівчина з незвичайним кольором волосся… Такий синювато-чорний… дуже ексцентричний…
— А чому ви вирішили, що Рубіної позбавлена зарозумілості й хамства?
— Два тижні тому, увечері, вона заходила до нас за аспірином.
— Цікаво.
— Вона дуже мило і винувато всміхалася, скаржилася на мігрень і взагалі справила на мене дуже приємне враження.
— Ви з нею ще спілкувалися?
— Ні, якось не доводилося.
Аж тут повернувся сержант. Він привів зухвалого вигляду акселератку — дочку Силіна. Разом з ними ввалилися до кімнати горбоносий літній чоловік у білому халаті і наш експерт Аваладзе.
Привітавшись із усіма, я відправив горбоносого (він виявився лікарем швидкої допомоги) і Аваладзе в квартиру Рубіної і наказав сержантові негайно знайти понятих, потому зиркнувши на Силіна, запитав:
— Дозволите поговорити з вашою дочкою наодинці?
— Будь ласка. Аню, слідчий хоче поставити тобі кілька запитань.
— Не заперечуєш? — запитав я.
— Та хоч мільйон. Ходімо.
Вона провела мене у свою кімнату, в якій почесне місце займали кольорові постери похмурих бороданів з гітарами і Маші Распутіної, а також дешевий тайваньський звуковідтворюючий пристрій, схожий на футуристичне марення Беляєва.
— Ти була вдома з півдванадцятої до півпершої?
— І що з того? — зухвало запитало дівча.
— Ти ще скажи «не клей дурня, начальнику».
Аня всміхнулася.
— Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Я хочу знати чи дзвонив твій батько кому-небудь о пів на першу.
Ні.
— А ти сама де була в цей час? У цій кімнаті?
— А де ж мені ще бути? Горілку з ним на кухні жлуктити, чи що? — імітуючи, напевне, материн голос відповіла питанням на питання Аня.
— Ну, іноді…
— Іноді? — Аня демонстративно набурмосилась. — Та він лампочку не вкрутить, якщо не вип’є.
Ось тобі й на. А на вигляд такий сумирний.
— Отже, ти була у своїй кімнаті і слухала «Металіку» на такій гучності, що шибки дрижали?
— А ви звідки знаєте? — здивовано звела брови Аня.
— Я у твоєму віці з навушників не вилазив. Словом, ти не знаєш дзвонив твій татусь кудись чи ні.
Аня зашарілася. Здавалося, ще трішечки і вона розплачеться.
— Ну, добре, для тюрми (я навмисно наголосив на останньому слові) ти ще замала, тому йди гуляй.
— Угу, — буркнула Аня.
6 травня, 14.52
Я повернувся до квартири Рубіної. Цього разу тут було людно: два лікарі швидкої допомоги, експерти, фотограф, поняті, сержант і двоє його колег з відділення — цілком пристойне товариство. Надавши усім повну свободу у виконанні службових обов’язків, я одразу ж подзвонив додому. Після шістнадцяти довгих гудків я почув стомлений голос Пельша: «Слухаю».
— Ну нарешті, негайно одягайся, вибачся перед Оленою і їдь за адресою: вулиця Лева Гумильова, вісім, квартира сорок п’ять.