За їдою ми говорили про всяку всячину. Про її роботу в готелі, про життя в Саппоро й тому подібне. Вона розповіла про себе. Їй двадцять три роки. Після середньої школи вступила до професійного училища, де готують персонал для готелів, через два роки його закінчила, так само два роки працювала в одному з токійських готелів, після того за оголошенням у газеті подала заяву в новий готель «Дельфін», була прийнята на роботу й переїхала в Саппоро. Переїзд сюди був їй дуже до речі, бо поблизу Асахікава її батьки тримають маленький готель в японському стилі.
— Досить пристойний готель. З давніх-давен родина ним володіє, — додала вона.
— Виходить, що тут ви проходите практику чи набираєтеся досвіду, щоб потім успадкувати батьківський готель і перебрати всі справи в ньому на себе? — запитав я.
— Та ні, — відповіла вона і знову поправила окуляри на носі. — Про успадкування або про плани на майбутнє я ще зовсім не думала. Просто мені подобається робота в готелі. Подобається. Як сюди приїжджають люди, зупиняються, а потім кудись від’їжджають… У такій атмосфері душа відпочиває. Я можу заспокоїтися… З дитинства звикла до такої обстановки.
— Зрозуміло, — сказав я.
— Чому зрозуміло?
— Ще там, у фойє, ви чомусь здалися мені духом готелю.
— Духом готелю? — вона засміялася. — Похвальні слова… Може, я заслужила б їх, якби тільки звикла до цієї роботи.
— Звикнете, якщо постараєтеся, — сказав я, усміхаючись. — Але ж у готелі ніхто надовго не затримується. Вас це влаштовує? Усі приїжджають, щоб поїхати далі своєю дорогою.
— Так, влаштовує, — відповіла вона. — Якби хтось затримався — я злякалася б. Чому це так? Може, я — боягузка? Кожен, хто приїжджає, потім від’їжджає. І від самої думки про це стає спокійно. Дивно, правда? Адже звичайна дівчина, мабуть, так не думає. Вона шукає чогось певного, незмінного. Чи ні? А я от не така. Чому? Сама не знаю.
— Я не вважаю, що ви дивна, — сказав я. — Просто ви ще остаточно не визначилися.
Вона глянула на мене з подивом.
— Звідки ви це знаєте?
— Звідки? — перепитав я. — Просто знаю та й усе.
Вона на мить задумалася.
— Розкажіть про себе, — сказала вона.
— Що ж тут розказувати? Нічого цікавого, — відповів я.
Однак вона наполягала — мовляв, все одно, хочу послухати. І тоді я розповів їй трошки про себе. Мені тридцять чотири роки, на життя заробляю випадковою роботою — пишу тексти. Їжджу на старій «субару». Старій, але із стереомагнітофоном та кондиціонером.
Загалом, відрекомендувався. Об’єктивними фактами.
Однак їй хотілося знати набагато більше про мою роботу. Щось приховувати не було потреби, і я розповів їй деякі подробиці. Про інтерв’ю з майбутніми зірками шоу-бізнесу і про репортаж, присвячений ресторанним делікатесам Хакодате.
— Мабуть, така робота дуже цікава! — сказала вона.
— Жодного разу не знайшов у ній чогось цікавого. Зізнаюсь, писати мені не важко. Я навіть люблю таку роботу. Коли пишу — розслаблююся. Та от зміст написаного — нульовий. Повне безглуздя…
— Наприклад?
— Ну, наприклад, об’їжджаю за день п’ятнадцять ресторанів і в кожному з них лише куштую подані страви, а решту залишаю на тарілках. Я гадаю, щось тут у принципі помилкове.
— Але ж їсти усе не годиться, хіба не так?
— Звичайно, не годиться. Якби я це робив — через три дні дуба дав би. А люди вважали б мене дурнем. І після такої смерті навіть не пожаліли б.
— Виходить, нема ради? — засміявшись, сказала вона.
— Нема, — погодився я. — Сам знаю. Це все одно, що розгрібати кучугури снігу. Пишу, бо нема ради. А не тому, що цікаво.
— Кучугури розгрібати?
— Культурницькі кучугури, — уточнив я.
Потім вона розпитала мене про розлучення.
— Розлучився я не тому, що так захотів. Просто одного дня вона раптом пішла з дому. З іншим.
— Було боляче?
— А кому ж у такій ситуації не боляче?
Спершись ліктями на стіл й обхопивши обличчя долонями, вона подивилася мені в очі.
— Пробачте… за таке дивне розпитування. Просто я не могла собі добре уявити, що ви відчуваєте, коли вам завдають болю. Що ви тоді робите?
— Начіпляю на вилогу куртки значок з Кітом Херінґом, — відповів я.
Вона засміялася.
— Тільки і всього?
— От що я хочу сказати, — вів я далі. — З часом такий біль стає хронічним. Щодня проникає в душу й перестає чимось особливим вирізнятися. Але там, усередині, він залишається назавжди. Тільки от вийняти його звідти й показати комусь уже неможливо. Хіба що якусь несуттєву часточку…