— Аякже! — підтакнув я.
— Наше завдання тут — все з’єднувати. Виступити в ролі чогось схожого на комутатор. Тут — головний вузол. І тому ми ретельно з’єднуємо все так, щоб ніщо не переплуталося. Таке наше призначення. Комутатор. Усе з’єднуємо. Все, чого шукаєш і знаходиш, з’єднуємо з усім іншим. Зрозуміло?
— Начебто… — відповів я.
— Так от, — вів далі Чоловік-Вівця, — виходить, що без нас тобі не обійтися. Бо ти заплутався. Сам не знаєш, чого шукаєш. Ти втратив контакт зі світом і світ відвернувся від тебе. Хочеш кудись іти, а не знаєш куди. Ти багато чого втратив, а натомість не знайшов нічого підходящого. А тому в твоїй голові панує безлад. Ти відчуваєш, що ні з чим не зв’язаний. І це правда. Єдине місце, з чим ти ще споріднений, — тут.
Якусь хвилину я думав над сказаними словами.
— Мабуть, ти правий! Я втратив контакт зі світом і світ відвернувся від мене. І в моїй душі настав безлад. Я ні з чим не зв’язаний. Єдине місце, яке мене не відпускає від себе, — тут, — карбував я слова, поглядаючи на власні руки у відблисках свічки. — Але я щось відчуваю. Щось намагається ввійти в контакт зі мною. Уві сні хтось мене шукає і проливає сльози за мною. Здається, що от-от я з чимось зв’яжуся. Слухай, я хочу спробувати повторити все ще раз спочатку. А для цього мені потрібна твоя допомога.
Чоловік-Вівця мовчав. А я більше не мав що сказати. Тиша була страшенно гнітюча — здавалося, ніби ми сидимо на дні глибокої ями. Тиша важким тягарем налягала на мої плечі. Під ним навіть мої думки обростали огидним твердим панциром, як глибоководні риби. І лише зрідка цю тишу порушувало слабке тріщання миготливої свічки. Чоловік-Вівця не відривав погляду від полум’я. І довго мовчав. Потім повільно підвів голову і глянув на мене.
— Ну то спробуймо з’єднати тебе з отим «щось», — сказав Чоловік-Вівця. — Щоправда, я не певен, що нам це вдасться. Роки вже не ті. І сил не так багато, як колись. Самі не знаємо, чи зможемо тобі допомогти. Але зробимо все, що в наших силах. Однак навіть якщо в нас щось вийде, то це не означає, що ти обов’язково станеш щасливим. Цього ми тобі не можемо гарантувати. Можливо, в тамтешньому світі тобі вже нікуди податися. Ми не впевнені, що це так, але ж ти сам раніше казав, що в тобі багато чого затверділо. А коли так, то назад дороги нема. І до того ж, ти вже немолодий.
— То що ж мені робити?
— Досі ти багато чого втратив. Багато чого важливого й цінного. І в цьому ніхто не винен. Річ у тому, що кожного разу на місце втраченого ти накладав своєрідну латку. Щось на зразок етикетки, хіба ні? А ти не повинен був цього робити. Ти накладав латки з того, що мав залишати для себе самого. І через те ти сам потроху зношувався… Чому? Навіщо ти так робив?
— Не знаю, — відповів я.
— А може, з цим не було іншої ради? Як з долею. Навіть не знаю, як точніше сказати…
— Схильність? — підказав я.
— Ага, саме вона! Схильність. От ми і думаємо… Ану ж ти робитимеш те саме, навіть якщо почнеш жити наново? Бо така схильність. А якщо така схильність перейде через певну межу, вороття назад не буде. Буде запізно. І тоді ми тобі не зможемо нічим зарадити. Ми вміємо охороняти це місце і з’єднувати з усім на світі. Все інше — нам не під силу.
— То що ж мені робити? — запитав я вдруге.
— Як ми вже казали, зробимо все, що в наших силах. Спробуємо тебе з’єднати, — відповів Чоловік-Вівця. — Та цього не досить. І ти мусиш постаратися. Сидіти, склавши руки, не годиться. Так ти нічого не досягнеш. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів я. — І все-таки що мені робити?
— Танцюй, — сказав Чоловік-Вівця. — Поки звучить музика, не переставай танцювати. Ти розумієш, що ми кажемо. Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться. А як хоч раз ноги зупиняться — ми тобі вже не зможемо допомогти. Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди. І тоді тобі доведеться жити лише в цьому світі. Тебе швидко затягне в цей світ. А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй. І тоді все, що в тобі затверділо, почне потроху розм’якати. Хвороба ще не мала б стати невиліковною. Все, що можна використати, використовуй. Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним. Здається, ніби все у світі неправильне. А тому вони зупиняються.
Я підвів голову і знову втупився у тінь на стіні.
— Однак тобі нічого не залишається, як танцювати, — вів далі Чоловік-Вівця. — Й обов’язково якнайкраще. Так, щоб усі були в захваті від твого танцю. І тоді ми зможемо тобі допомогти. А тому танцюй! Поки звучить музика — танцюй!