«Що сталося?» — прокотилося луною в моїй голові.
16
Отримавши багаж в аеропорті Ханеда, я спитав у Юкі, де вона проживає.
— У Хаконе, — відповіла вона.
— О, як далеко! — сказав я. Було вже по дев’ятій вечора, отож добиратися туди на таксі чи на чомусь іншому було б важкувато. Тому спитав: — А в Токіо знайомих ти не маєш? Родичів або просто близьких людей?
— Не маю. Але є квартира на Акасака. Зовсім маленька. Мама там зупиняється, коли приїжджає в Токіо. Я можу там переночувати. Там зараз нікого немає.
— А крім мами, хто ще є в родині?
— Більше нікого, — відповіла Юкі. — Тільки нас двоє — я та мама.
— Гм-м-м… — промимрив я. Видно, непроста сімейка. А втім, яке мені до них діло? — А чого б нам не заїхати спочатку до мене? Там ми десь повечеряємо. А після того я відвезу тебе на своєму автомобілі на квартиру в Акасака. Згодна?
— Мені все одно, — відповіла вона.
Я спіймав таксі, й ми поїхали до мене на Сібуя[20]. Я попросив Юкі почекати перед під’їздом, а сам зайшов у свою квартиру, поклав багаж і змінив свій обладунок на щось простіше — на кросівки, шкіряну куртку і светр. Після того посадив Юкі у свою «субару» — і через хвилин п’ятнадцять ми вже сиділи за столиком італійського ресторанчика. Я замовив італійські пельмені «равіолі» й салат, вона — спагеті «бонґоле» зі шпинатом. А ще ми попросили тарілку риби, смаженої з овочами, і розділили всю порцію на двох. Хоча смажена риба була чималенька, Юкі, видно, настільки зголодніла, що з’їла на десерт також кусень торта з вершкового сира. Я випив кави «еспрессо». «Смакота!» — підсумувала вона.
Я сказав Юкі, що принаймні знаю ресторани, де можна смачно поїсти. І розповів їй про свою роботу — як знайти ресторани з місцевими делікатесами.
Юкі слухала мою розповідь мовчки.
— А тому я — великий знавець цієї справи, — сказав. — Так само, як деякі свині у Франції, які хрюкають, риють землю і шукають трюфелі.
— Ви що, не дуже любите своєї роботи?
Я похитав головою.
— Як на біду, ніяк не можу її полюбити. Надто беззмістовна. Ну, можу знайти ресторан з хорошою кухнею. Напишу про нього в журналі і всім порекомендую. Мовляв, ідіть сюди. І їжте ось це. Однак навіщо я маю це робити? Хіба люди не можуть їсти того, що їм до вподоби? Чому вони повинні питати в когось, що їм їсти? Чому це їх повинні вчити, як вибирати страви у меню? І от хоча після такої реклами цей ресторан стає дедалі популярнішим, його кухня та обслуговування швидко сходять нанівець. У восьми-дев’яти випадках з десяти. Бо порушується рівновага між попитом і пропозицією. І в цьому винні ми, винна наша робота. Щось цікаве побачимо — і старанно заплюємо. Щось чистеньке помітимо — і грязюкою закидаємо. І це називаємо інформацією. А вигрібання геть-усього з усіх кутків життєвого простору — повнотою інформації. Здуріти можна! І я до цього руки прикладаю.
Сидячи за столиком навпроти, Юкі пильно дивилася на мене. Як на якусь химерну істоту.
— І все-таки ви до цього руки прикладаєте.
— А куди ж дітися? Робота — це робота… — відповів я. І раптом згадав, що по той бік столика сидить всього-на-всього тринадцятирічна дівчина-підліток. «Ну й ну! І що це я їй торочу?» — подумав я.
— Ходімо! — сказав я. — Вже пізній вечір, а мені ще треба відвезти тебе до Акасака.
Ми сіли в мою «субару», і Юкі поставила першу касету, яка потрапила їй під руки. Збірник пісень минулих десятиліть. Пісень, які я часто слухаю за кермом. Гурт «Four Tops» заспівав «Reach Out, I'll Be There». Дорога була порожня, і до Акасака ми добралися швидко. І тоді я спитав Юкі, де її квартира.
— Не скажу, — відповіла вона.
— Чому?
— Бо ще не хочу додому!
— Слухай, уже минула десята, — сказав я. — Це був довгий і важкий день. І я втомився, як собака…
Вона дивилася на мене із сидіння поруч. Всю свою увагу я зосередив на дорозі переді мною, але постійно відчував лівою щокою її погляд. Дивовижний погляд. Що не містив жодного почуття, але мене бентежив. Невдовзі вона спрямувала його у протилежний бік — за вікно.
— Спати я не хочу. А крім того, якщо зараз повернуся додому, не знатиму, куди дітися зі своєю самотністю. Краще вже ще трохи покататися на автомобілі. І музику послухати…