Ґотанда зітхнув. Чарівно, але водночас сумно.
— Життя — як на картині, правда?
— Намалювати її так вправно не кожен зуміє, — відповів я.
— Ага… — погодився він. — Визнаю — мені завжди щастило. Але, як добре подумати, я, здається, ніколи нічого не вибирав. І коли серед ночі прокидаюся і про це думаю — страх охоплює. Власне, де моє життя опинилося? Де моє справжнє «я»? Невже я грав тільки чужі ролі, які мені одну за одною накидали? Я ні разу в житті не зробив особистого вибору.
Я не знав, що відповісти. Будь-які мої слова, здавалося, були б недоречними.
— А чи не забагато я про себе розбалакався?
— Зовсім ні, — відповів я. — Хочеш вибалакатися — балакай. Не бійся, нікому не скажу.
— Та я цього не боюся, — сказав Ґотанда, дивлячись мені в очі. — Від самого початку не боявся. Я тобі вірю. Сам не знаю чому. Але це факт. Таке я можу розповісти лише тобі. Будь-кому не розповів би. Точніше, майже нікому. Розповідав колишній дружині. Щиро, з відкритим серцем. Ми з нею часто вели розмови. І жили у злагоді. Розуміли з півслова одне одного, любили одне одного. Аж поки її численна рідня не зруйнувала нашого щастя. Якби ми були самі, то й досі між нами панував би лад. Та вона виявилася душевно нестійкою. Виховувалася в дуже суворій родині. І надто сильно залежала від неї… Та чого це я збився на манівці? Це ж зовсім інша розмова. А я хотів сказати, що з тобою я можу розмовляти відверто. Та подумав, що, можливо, моя розповідь тебе обтяжує.
— Зовсім ні, — відповів я.
Потім Ґотанда згадав про наші лабораторні заняття. Сказав, що завжди тоді нервувався. Що старався виконати дослід якнайкраще. Бо доводилося пояснювати нетямущим дівчатам, як це треба робити. Що заздрив мені в тому, як спокійно і на свій розсуд я виконував свою роботу. А проте я не міг пригадати нічого з того, що робив тоді на лабораторних заняттях з природознавства, отож зовсім не розумів, у чому він мені заздрив. Пам’ятав лише, як він надзвичайно майстерно справлявся зі своїм завданням. Як запалював газовий пальник, як вправно налаштовував мікроскоп. Як дівчата пильно стежили за кожним його рухом — так, ніби перед їхніми очима відбувається чудо. Я ж залишався спокійним лише тому, що з усіма складнощами давав собі раду саме він.
Та про це я йому нічого не сказав. Тільки мовчав і слухав.
Невдовзі до нашого столика підійшов одягнений як лялечка чоловік років сорока — видно, знайомий, — ляснув рукою Ґотанду по плечу й промовив:
— Здоров, старий! Цілу вічність тебе не бачив!
На його зап’ясті так яскраво виблискував гарненький «ролекс», що мимоволі хотілося відвернути від нього очі. Він миттю зиркнув на мене — й відразу забув про моє існування. Наче бачив килимок перед входом у будинок. За одну мить він зрозумів, що навіть з краваткою від Армані я — не кінозірка. Якийсь час між ними точилася розмова. «Ну, як ти тепер?» — «Вільної хвилини не маю…» — «Днями не хочеш пограти в гольф?» — і так далі в такому роді. Після того чоловік з «ролексом» знову ляснув рукою Ґотанду по плечу і сказав: «Ну, до скорого!» — і подався геть.
Коли той чоловік пішов, якусь хвилину Ґотанда сидів, насупившись, потім двома пальцями підкликав офіціанта й попросив рахунок. Як тільки рахунок принесли, Ґотанда підписав його, навіть не звертаючи уваги на суму.
— Чого там церемонитися! — сказав він. — Це ж навіть не гроші. А тільки представницькі витрати.
— Дякую за частування! — сказав я.
— Яке в біса частування? — заперечив Ґотанда безбарвним голосом. — Витрати для списання.
19