Агенти поліції доскіпливо розпитали мене про те, що я робив протягом учорашнього дня, і все це вписали в протокол. Кожен ієрогліф виписали ретельно кульковою ручкою на аркушах паперу для листів, підклавши під них картон. Безглуздий, нікому не потрібний документ. Даремна трата часу й зусиль. У ньому вони сумлінно зазначили, куди я ходив і що їв. Я навіть розповів їм докладно рецепт приготування вареного конняку[35], яким повечеряв. І напівжартома пояснив, як настругувати пластівці сушеного тунця. Однак до тих людей жарти не доходили. Вони старанно записували кожне моє слово. Загалом вийшов грубезний документ. І справді беззмістовний. О шостій тридцять із сусідньої їдальні вони принесли бенто. Назвати його смачним було великим перебільшенням. Щось схоже на харчові покидьки. М’ясні фрикадельки, картопляний салат, тушковані рибні палички. Ні приправа, ні складові частини такої їжі не викликали захоплення. Надто гірка олія і надто гостра приправа. Квашені овочі з домішкою штучних барвників. Та оскільки і Рибалка, і Літератор свої порції уминали так, що аж за вухами лящало, — я також нічого не залишив у коробці. Бо мене дратувало, що їм може здатися, ніби з переляку мені шматок стає руба в горлі.
Коли ми поїли, Літератор приніс слабенького, теплуватого зеленого чаю. За чаєм вони знову закурили. Дим заповнив до краю тісну кімнатку. В очах мені запекло, а піджак просяк запахом нікотину. Після чаю відновився допит. Безмежне нагромадження нісенітниць. З якого і до якого місця я читав «Процес», коли переодягнувся в піжаму і таке інше. Я виклав Рибалці сюжет «Процесу», але, здається, його зміст агента поліції нітрохи не зацікавив. Напевне, вся ця історія видалася йому занадто буденною. Я раптом навіть занепокоївся, чи взагалі твори Франца Кафки доживуть до двадцять першого століття. Врешті-решт навіть сюжет «Процесу» в моєму викладі потрапив у протокол. Навіщо все це, слово за словом, треба записувати — мені в голову не вкладалося. Справді щось чисто кафкіанське… Відчувши всю безглуздість свого становища, я занудьгував. І втомився. Голова перестала як слід працювати. Вся розмова здалася мені нікчемною і беззмістовною. Однак агенти поліції шукали щілинку в моїй розповіді про те, що було зі мною вчора, ставили запитання і докладно записували мої відповіді на них. Раз у раз Рибалка забував, як пишеться той чи інший ієрогліф, і запитував у Літератора. Здавалося, ніби така робота їм зовсім не обридла. Можливо, вони втомилися, але працювали, не покладаючи рук. З блиском в очах і наставивши вуха, вони прислухалися до будь-яких дрібниць у моїй розповіді, щоб помітити в ній хоч якусь неузгодженість. Час від часу хтось з них виходив з кімнати і через хвилин п’ять-шість повертався назад. Що й казати, незламні типи.
О восьмій годині роль допитувача перейшла від Рибалки до Літератора. Очевидно, в Рибалки терпли руки, бо він вставав, потягувався, розмахував ними і крутив головою. І знову закурював. Перед тим, як узятися до допиту, Літератор також скурив одну сигарету. У погано провітрюваній кімнатці білий дим висів так, як на сцені під час концерту гурту «Weather Report». Смерділо харчовими покидьками і димом. Хотілося вийти надвір і глибоко подихати свіжим повітрям.
Я сказав, що хочу в туалет. Літератор відповів: «За дверима ідіть праворуч, в кінці коридору — ліворуч». Повільно справляючи малу нужду, я подихав на повні груди й повернувся назад. Дивна річ — глибоке дихання в туалеті. Не дуже приємне. Та коли я згадав про вбиту Мей, то про іншу розкіш і не думав. Принаймні я жив. І принаймні міг дихати…
Я повернувся з туалету, і Літератор відновив допитування. Прискіпливо цікавився клієнтом, який телефонував мені того вечора. Які мої стосунки з ним? Яка робота нас пов’язує? В якій справі він звертався до мене? Чому я відразу йому не передзвонив? Для чого я взяв таку довгу відпустку? Невже в мене такі великі фінансові можливості? Чи я подав декларацію про доходи в податкову інспекцію?.. Я відповідав, а він — так само, як перед тим Рибалка — неквапливо, красивим почерком записував мої слова на папері. Чи вони справді вважали, що така робота має сенс, — я не міг знати. Може, вони над цим і не задумувались і ставилися до неї як до чогось буденного. Зовсім як у стилі Франца Кафки. Або ж навмисне дотримувалися цієї нікчемної бюрократичної процедури, щоб витягти з мене жили і завдяки цьому вивідати правду? Якщо це так, то своєї мети вони успішно досягли. Я виснажився, знудився і, нарешті, почав відповідати на їхні запитання. Будь-що хотілося з усім цим якнайшвидше покінчити.