— Спи спокійно, — сказав я.
— Спи спокійно, — відбилося луною в моїй голові.
— Ку-ку! — проспівала Мей.
22
І наступного дня повторилося те саме. Вранці ми втрьох зібралися знову в тій самій кімнатці, мовчки пили поганеньку каву і закусували булками. Не такими вже й поганими ріжками. Після того Літератор позичив мені електробритву. Вона мені не дуже подобалася, але я примирився з неминучістю і поголився електробритвою. Зубної щітки не мав при собі, а тому довелося прополоскати рот тільки водою. І знову почалися запитання. Нікчемні й дріб’язкові. Катування в рамках закону. Все це тяглося поволі-поволі, як накручений равлик, до самого полудня. До полудня вони випитали в мене все, що тільки могли. Здавалося, що зміст запитань нарешті вичерпався.
— Ну що ж, на цьому поки що закінчимо! — сказав Рибалка, поклавши авторучку на стіл.
Ніби змовившись, обидва агенти поліції одночасно з полегшенням зітхнули. Зітхнув і я. «Напевне, вони намагаються виграти час, щоб мене тут надовго затримати», — подумав я. Що не кажіть, однієї візитної картки, знайденої у гаманці вбитої жінки, не досить, щоб отримати ордер на мій арешт. Навіть якби я не мав переконливого алібі. А тому вони не випускають мене з цього абсурдного кафкіанського лабіринту. Поки з результатів дактилоскопії й анатомічного розтину трупа не стане зрозуміло, злочинець я чи ні. Якась нісенітниця!
Так чи інакше, на цьому їхні запитання скінчилися. Тож я повернуся додому. Залізу в ванну, почищу зуби та як слід поголюся. Вип’ю нормальної кави. Нормально поїм.
— Ну що? — промовив Рибалка, потягуючись й розминаючи руками свій поперек. — Чи не пора нам обідати?
— Як мені здається, ваші запитання скінчилися, а тому я йду додому, — сказав я.
— Е ні… так не годиться, — затинаючись, заперечив Рибалка.
— А це чому? — спитав я.
— Треба, щоб ви підписали все, що розповіли.
— Гаразд, я підпишу!
— Але перед тим переконайтеся, чи правильно передано зміст ваших слів. Прочитайте все, рядок за рядком. Бо це надзвичайно важливо.
Я старанно перечитав тридцять чи сорок аркушів паперу, густо помережаних ієрогліфами, від початку до кінця. За читанням мене не полишала думка, що, може, через років двісті цей документ вважатиметься цінним джерелом знань про колишні звичаї. Патологічно докладним і доказовим. І, мабуть, корисним для майбутніх дослідників. Життя городянина, самотнього чоловіка тридцяти чотирьох років з’явиться перед ними як на долоні. Якщо навіть не пересічної людини, то принаймні дитини своєї епохи… Однак перечитування цього документа в кабінеті дізнання поліції наводило на мене нудьгу. Щоб прочитати його до кінця, я витратив п’ятнадцять хвилин. «Ось і кінець! — зрадів я. — Підпишу й піду додому». Дочитавши, я поскладав аркуші на столі докупи.
— Все в порядку! — сказав я. — До змісту заперечень не маю. Підпишу. Де поставити підпис?
Граючись авторучкою між пальцями, Рибак обернувся до Літератора. Той взяв з батареї пачку «Хоуп», витягнув з неї одну сигарету, закурив і, скрививши фізіономію, поглядав на клубки диму. Мене охопило страшно зловісне передчуття. Ніби кінь мій падав з ніг, а здалека долинало гупання барабанів.
— Все не так просто, — дуже повільно сказав Літератор. Як професіонал, що дає пояснення новачку, розжовуючи кожне своє слово. — Такий документ треба написати власноручно.
— Власноручно?
— Інакше кажучи, вам доведеться ще раз його переписати. Своїм почерком. Бо інакше він не матиме юридичної сили.
Я глянув на стосик паперу. У мене навіть не залишилося сили, щоб розізлитися. А так хотілося вибухнути гнівом. Кортіло закричати: «Все це — наруга над людиною!». Навіть вдарити кулаком по столу й заявити: «Ви не маєте права так зі мною обходитися! Мене як громадянина захищає закон!». Я хотів зірватися на ноги й піти додому. Я знав, що вони не мають права зупинити мене. Але я дуже втомився. А тому не мав сили що-небудь робити. І не хотів ні перед ким себе відстоювати. Мені навіть здавалося, що найкращий спосіб досягти свого — виконувати все, що звелять. Так начебто було зручніше. «Я розпускаю рюмси, — подумав я. — Від утоми розпускаю рюмси». Такого раніше я за собою не помічав. Раніше я ще не так розлютився б. А от тепер уже ніщо мене не дратувало — ні харчові покидьки, ні тютюновий дим, ні електробритва. Постарів. І зовсім ослаб.