— Не буду! — сказав я. — Я втомився. Іду додому. Маю на це право. Ніхто не може мене зупинити.
Літератор видав якийсь невиразний звук — чи то застогнав, чи то позіхнув. Рибалка, задерши догори голову, постукував кінцем авторучки по столу в такому ритмі: цокцокцок-цок, цокцок-цокцок-цок.
— Такою відмовою ви тільки ускладнюєте нашу розмову, — холодним тоном сказав Рибалка. — Гаразд! Якщо так — ми попросимо ордер на ваш арешт. Силоміць затримаємо й допитаємо. Панькатися вже не будемо. Нехай так, нам самим легше стане. Правду кажу? — і він повернувся до Літератора.
— Справді, тоді й нам буде легше працювати. Так і зробимо, — відповів Літератор.
— Робіть, що хочете, — сказав я. — Та поки надійде ордер про арешт, я — вільна людина. Буду сидіти дома, як отримаєте ордер — приїжджайте по мене. А тепер мені все одно, я йду додому. Бо тут з вами можна здуріти.
— Ми можемо вас тимчасово затримати, поки надійде ордер на арешт, — сказав Літератор. — Не сумнівайтесь, такий закон існує.
«Принесіть Звід законів і покажіть мені, де це написано!» — збирався я сказати, але в цю мить моя енергія остаточно вичерпалася. Я знав, що агенти поліції блефують, але почувався надто виснаженим, щоб їм протистояти.
— Я зрозумів, — сказав я, примирившись. — Перепишу, як ви сказали. А замість цього дозвольте подзвонити.
Рибалка підсунув до мене телефонний апарат. Я ще раз подзвонив Юкі.
— Я все ще в поліції, — повідомив я. — Схоже на те, що пробуду тут до вечора. А тому й сьогодні, мабуть, не зможу приїхати. Вибач.
— Ви все ще там? — здивовано спитала вона.
— Якесь безглуздя! — сказав я першим.
— Це ж ненормально! — сказала Юкі. Про те саме іншими словами.
— Що ти зараз робиш? — спитав я.
— Нічого особливого, — відповіла вона. — Лежу, слухаю музику. Журнали почитую. Печиво жую.
— Гм-м-м… — промимрив я. — В усякому разі, як виберуся звідси — подзвоню, добре?
— Добре, якщо виберетеся, — байдужим тоном відповіла Юкі.
Обидва агенти поліції, знову наставивши вуха, уважно прислухалися до моєї телефонної розмови. А проте й цього разу нічого особливого не дізналися.
— Ну що ж… В усякому разі, пора обідати, — сказав Рибалка.
На обід була гречана локшина. Така довга, що досить підхопити її паличками і підняти до рота, щоб вона обірвалася. Схожа на рідку їжу для пацієнтів лікарні. І відгонила невиліковною хворобою. Та оскільки обидва агенти наминали її з апетитом, то й мені довелося їх наслідувати. Після локшини Літератор знову приніс теплуватого зеленого чаю.
Друга половина дня спливала спокійно, як застояна вода у глибокій ріці. Тишу в кімнаті порушувало тільки цокання годинника. Іноді із суміжної кімнати долинав телефонний дзвінок. Я виписував на папері для листів ієрогліф за ієрогліфом. Поки писав, агенти поліції навпереміну, один по одному, відпочивали. Часом обидва виходили в коридор і про щось перешіптувалися. А я все сидів за столом і мовчки водив кульковою авторучкою по аркушах паперу. Переписуючи зліва направо беззмістовний текст. «Десь о шостій п’ятнадцять я вирішив повечеряти, добув з холодильника конняку…». Повне виснаження. «Ти розпускаєш рюмси, — сказав я сам собі. — Зовсім собою не володієш. Робиш усе, що тобі кажуть. І жодного слова не писнеш…».
«Та це ще не все», — подумав я. Я справді трохи ослаб. Однак найгірше те, що я не впевнений у собі. А тому не можу опиратися насиллю. Хіба я справді правильно роблю? Хіба не мав би допомогти розслідуванню, чесно все розповівши, замість того, щоб вигороджувати Ґотанду? А я брешу. Будь-яка брехня — річ неприємна. Навіть якщо хочеш захистити друга. Себе самого я можу заспокоїти — мовляв, уже нічим не вдасться воскресити Мей. Тільки от опиратися мені несила. А тому я мовчки далі переписував протокол. І до вечора встиг переписати двадцять аркушів. Писання кульковою авторучкою малих ієрогліфів упродовж тривалого часу — важка робота. Поступово почало ломити зап’ястя. Обважніли лікті. Заболів середній палець правої руки. В голові потьмарилося, і в тексті з’явилися помилки. Я їх закреслював і на цьому місці залишав відбиток великого пальця. Душа впадала в розпач.