Выбрать главу

— Послухайте, ми ще вчора ввечері зрозуміли, що ви невинні, — сказав він. — Результати експертизи та анатомічного розтину трупа ніякого зв’язку з вами не виявили. Група крові та сперма — не ваші. Відбитків ваших пальців також ніде не знайдено. А проте ви щось приховували, правда? А тому ми вас затримали. Думали тиснути на вас, доки не розколетеся. Ми відчували, що ви не щирі. Відчували інтуїцією. Професійною інтуїцією. Мабуть, приблизно ви здогадуєтеся, хто та жінка? Але з якоїсь причини мовчите. Негарно! Ми не такі простаки, як вам здається. Ми — професіонали своєї справи. Йдеться не про якусь дрібницю, а про вбивство людини.

— Вибачте, але я не зовсім розумію, про що ви говорите, — відповів я.

— Можливо, ми вас ще викличемо, — сказав він, притискаючи сірником задирки навколо нігтя. — Якщо до цього дійде — ми не схибимо. Наступного разу підготуємося всебічно, щоб ваш адвокат не збив нас з пантелику.

— Адвокат? — перепитав я.

Та в цю мить Рибалка вже зник за дверима будівлі. Я підхопив таксі й повернувся додому. Дома налив повну ванну гарячої води й поволі-поволі занурився в неї. Почистив зуби. Поголився, помив голову. Все тіло відгонило тютюновим смородом. «Ну й гидке місце! — подумав я. — Справжнє гадюче кубло».

Вилізши з ванни, я зварив цвітної капусти і взявся її поїдати, запиваючи пивом під платівку Артура Прайсока з оркестром Каунта Бейсі. Розкішний за своєю бездумністю музичний альбом. Я купив його шістнадцять років тому. Шістдесят сьомого. Ось уже шістнадцять років слухаю. І не обридає.

Потім я трохи поспав. Коротко — ніби ненадовго кудись вийшов, а відтак повернувся назад. Хвилин тридцять. Коли прокинувся, була перша година дня. Я запхав у сумку плавки й рушник, сів на свою «субару», поїхав у критий плавальний басейн на Сетаґая і впродовж години там донесхочу наплавався. І лише тоді зміг відчути себе людиною. Навіть захотів їсти. Я зателефонував Юкі. Вона була дома. «Нарешті поліція мене відпустила», — повідомив я. «Чудово», — спокійно відповіла вона. «Ти вже пообідала?» — спитав я. «Ні, — відповіла вона. — З’їла тільки два пирожних з кремом». «Як завжди, їсть покидьки», — подумав я. «Я заїду до тебе й десь пообідаємо як слід», — запропонував я. «Угу», — погодилася вона.

Я проїхав на «субару» повз сади храму Мейдзі, потім уздовж алеї перед картинною галереєю й на Аояма повернув до храму Ноґі. З кожним днем весна ставала щораз помітнішою. За тих дві доби, які я провів у відділенні поліції на Акасака, вітер задув лагідніше, листя на деревах позеленішало, а світло стало м’якішим. Навіть вуличний шум звучав ласкаво, як флюгельгорн Арта Фармера. Світ був прекрасний, шлунок — порожній. Чужорідна грудка в глибині скронь непомітно зникла.

Я натиснув на кнопку дзвінка — і Юкі відразу спустилася вниз. Цього разу на ній була майка з портретом Девіза Бові, поверх майки — брунатний шкіряний жакет. Сумочку прикрашали значки «Stray Cats», «Steely Dan» і «Culture Club». Дивна комбінація, але яке мені до того діло?

— Було весело з поліцією? — спитала Юкі.

— Жахливо, — відповів я. — Приблизно як слухати пісні Боба Джорджа.

— Гм-м-м… — промимрила вона безтурботно.

— Наступного разу я подарую тобі значок з Елвісом Преслі. Якщо ти причепиш його замість отого, — сказав я, показуючи пальцем на значок «Culture Club».

— Дивак! — відповіла вона. Яке багатство виразів!

Передусім я відвіз її в нормальний ресторан, нагодував сандвічами з шинкою, овочевим салатом і напоїв справжнім свіжим молоком. Сам з’їв те саме, але замість молока випив кави. Сандвічі виявилися смачнючими. Соус незрівнянний, м’ясо ніжне, присмака — гірчиця з хроном. Сила їжі — в її смачності. Без цього вона нічого не варта.

— Отже, куди ми зараз поїдемо? — спитав я в Юкі.

— У Цудзідо, — відповіла вона.

— Згода, — сказав я. — Поїдемо в Цудзідо. А чому в Цудзідо?

— Бо там живе мій тато, — відповіла Юкі. — Він сказав, що хоче з вами зустрітися.

— Зі мною?

— Він не така погана людина, як ви думаєте.

Попиваючи другу чашку кави, я похитав головою.

— А я ніколи не казав, що він — погана людина. Та чого раптом твоєму батькові заманулося мене побачити? Ти йому про мене розповідала?

— Так. Я йому подзвонила. Розповіла, що ви мене привезли з Хоккайдо, а тепер попали в поліцію і ніяк не можете повернутися додому. І тоді тато попросив одного знайомого адвоката розібратися у вашій справі. У нього широкі зв’язки в таких колах. Бо він досить практична людина.

— Зрозуміло, — сказав я. — Он воно що…

— Допомогло?

— Ще й як!